Дочка Медічі - Софі Періно

Мені бракує повітря.

— І ви оголосите наше рішення публічно під час сьогоднішньої вечері.

— Це поставить нашу кузину в незручне становище,— Карл фиркає, і цей сміх передвіщає мою поразку. Карл любить перемагати не менше за матір та Анжу. Йому рідко випадає така нагода, тож можливість переграти королеву Наваррську здається привабливою.— Авжеж, я зроблю це навіть для того, аби побачити її обличчя. Вона така стримана, так добре контролює себе, але гадаю, що наша заява змусить її втратити самовладання.

— Важливіше те, що їй нікуди відступати,— каже мати.— Майже всі її радники схвалюють цей шлюб, а Коліньї успішно зміцнює їхню впевненість. Одна з основних причин її вагань, не рахуючи одержимості деталями, сумніви в тому, що нашому слову можна довіряти. Що ж, ми зробимо їй цю пропозицію в присутності сотень придворних. Вона не зможе ухилитися, принаймні вийти з честю з такої ситуації.

Мати усміхається так, наче вона вже перемогла.

Грайливий теплий вітерець дме у вікно. Пташки гучно щебечуть на квітучих деревах. Ніхто не залишається байдужим до приємних ознак весни. Я трохи розтуляю губи, і мені здається, що відчуваю весну на смак. Заплющивши очі, я спираюсь на стулки й дозволяю собі забути, навіщо я тут. Я дозволяю чудовій квітневій погоді обдурити мене, навіяти мені думку, що я відроджуюсь і в мене попереду ціле життя.

— Папери готові.

Почувши голос матері, я розплющую очі. Блакитне небо над Блуа вже не тішить мене. Аж раптом щебетання пташок виявляється кудкудаканням дипломатів. Упродовж трьох місяців мої надії уникнути шлюбу з принцом Наваррським то спалахували, то згасали. За мить я підпишу шлюбну угоду. Жодної надії не залишилося.

Відвернувшись від вікна, я бачу короля в оточенні кардинала де Бурбон з одного боку й адмірала Коліньї — з іншого. Вираз обличчя Карла незрозумілий, адмірал усміхається, кардинал серйозний. Можливо, тому, що, на відміну від Коліньї, який просто посприяв укладанню угоди, його милість був змушений заплатити за досягнення цієї мети. Він відмовився від усіх своїх прав і визнав мого кузена єдиним спадкоємцем дому Бурбонів. До того ж, він віддасть моєму нареченому сто тисяч ліврів.

Навпроти його милості стоїть мати з Жанною Д’Альбре. Обидві королеви в темному вбранні неначе заклякли біля позолочених панелей, якими оббитий кабінет матері. Цих панелей — сила-силенна, й вони так майстерно розташовані, що апартаменти матері вважаються одними з найгарніших у Блуа. Більшість відвідувачів бачать саму красу. Натомість я бачу не тільки бездоганну роботу майстра, а й хитрість його задуму. Лише мати знає, що одним натиском руки можна навстіж відчинити панелі й виявити потаємні відділення, в яких зберігається бозна-що. Наближаючись до столу, я міркую, чи не заховають там і мою шлюбну угоду.

Документ великий, але мені не треба читати — лише поставити підпис. Перо лежить біля останньої сторінки. Аби я його точно побачила, мати хапає перо і передає мені. На якусь божевільну мить я хочу відштовхнути її руку, відмовитися скріплювати моїм іменем цю жахливу угоду. Але яке життя чекає на мене? Якщо припустити, що мене не примусять підписати погрозами та силою або моя мати не підробить мій підпис, я не можу уявити іншої долі, крім ув’язнення. Мені доведеться жити в чотирьох стінах, далеко від Генріха й від моїх подруг, можливо, ще й без світла, повітря, музики й книг. Хіба це життя? Ні, це смерть душі. Справжня смерть, поза сумнівом, приємніша й тепліша. Я беру перо. На ньому чорні пір’їни. Може, я перетворюсь на чорного птаха? Кинусь до вікна й стрибну вниз? Полечу в обійми смерті, здійнявши руки до яскравого весіннього неба?

Ні. Перечити матері — божевілля, але перечити Богу, порушити Його святі закони — набагато гірше. Це призведе до кари, вічних мук у вогні та стражданнях. Бути королевою Наваррською — огидно, але це більш-менш прийнятний вибір, який мені залишили. Від такої дивовижної думки я усміхаюсь. Мати погрозливо дивиться на мене. І даремно, адже перо вже рухається — я підписую угоду.

Коли я відкладаю папери, мати стискає руками мої плечі й цілує мене спершу в одну щоку, а потім — в іншу. Королева Наваррська вчиняє так само й ніяково називає мене дочкою. Ми не усміхаємось. Вона виймає скриньку. Всередині лежить перстень. У вишуканій золотій оправі сяє один величезний діамант. Камінь чудовий: верхні грані відбивають промені весняного сонця. Якби цей перстень не був обручкою, я була б у захваті від такої огранки. Однак за нинішніх обставин я бажаю прийняти його не більше, ніж те перо.

Чи помітив Карл мої коливання? Може, він відреагував на погляд матері або поштовх адмірала? Він першим забирає перстень, оголошує його «чарівним» і каже:

— Люба сестро, зробіть мені приємність — дозвольте допомогти вам надіти це.

— Я не можу піти на прогулянку до Тюїльрі,— суворо кажу я Генріху. Вечеря закінчилася, і придворні розходяться. Зазвичай це чудова нагода втекти з Генріхом. Останнім часом сади Тюїльрі стали нашим улюбленим місцем, де можна «загубитися». Але не сьогодні. Наша кузина, королева Наваррська, захворіла, і ми мусимо її відвідати.

— Чому вона не могла захворіти, коли була у Вандомі? Це достатньо далеко, аби нікого не турбувати,— питає мій нетерплячий коханець.

Після підписання моєї шлюбної угоди двір повернувся до Парижа. Мати поспішала розпочати підготовку до весілля. Мені теж не терпілося опинитися в столиці попри неприємні запахи й нестерпну спеку, через які перебувати в Парижі влітку вельми небажано. Але в місті був Генріх, і мені невідомо, скільки часу ми зможемо бути разом. Королева Наваррська уникала паризького двору, проблеми зі здоров’ям змусили її зупинитися у Вандомі. За нею ніхто не сумував. Проте минулого тижня вона регулярно відвідувала готель Конде. Я чула, що вона замовляє весільне вбрання для принца Наваррського у