Дочка Медічі - Софі Періно

утисків, вона могла злякатися, що суд Його Святості не буде справедливим. Хай би там як, Жанна написала, що принц Наваррський одружиться зі мною, якщо його величність підтвердить титул її сина. Дива не станеться: до наступної осені я вийду заміж за мого кузена. Відтак моє серце огортає темрява, така ж сама, як і похмура сукня, в якій я позую.

Я не єдина, кого мучить кепський настрій. Старий Руджері пророчить, що мати помре біля Сен-Жермену. Усі роботи в Тюїльрі припинилися, оскільки ця місцевість належить єпархії Сен-Жермен-Л’Озеруа. Але навіть такі застережні заходи не заспокоїли її величність — її обличчя залишається блідим і виснаженим. Я не співчуваю їй. Мати зруйнувала моє життя. Я рада, що її щастя затьмарене цим пророцтвом попри те, що я не настільки підступна, аби бажати їй смерті.

Якби задоволення чужим горем було моєю єдиною втіхою, таке існування видалося б мені жалюгідним. На щастя, після тривалої відсутності мій коханий, мій герцог повернувся до двору. Він щодня навідувався до Лувру фліртувати зі мною, залишаючи дружину саму в готелі де Гіз. Вона знову вагітна, і її постійно нудить. Мати кидає на нас виразні погляди, але, здається, готова терпіти знаки уваги, які ми вже не приховуємо. Я не розумію причини такої поблажливості й, відверто кажучи, не дуже хочу замислюватися над цим.

Коли ми з Генріхом разом — танцюємо, обмінюємось дотепами, крадькома позираємо одне на одного або цілуємось у темному кутку,— я почуваюсь живою. Відтоді, як він востаннє покинув Париж, я жодного разу не почувалася так добре. Однак мій душевний біль повністю зникає лише тоді, коли наші тіла поєднуються. Генріх жартує, що моя хіть ненаситна, але він насолоджується цим. А я насолоджуюсь, виявляючи нові засоби задовольняти його: обожнюю бачити мого коханця безсилим, цілком під моєю владою.

Перше, що подарував мені Генріх після свого повернення,— маленька драбина, за допомогою якої можна дістатися сухої канави під моїм вікном. Вона на диво легка. Я сміялася, коли він сказав, що ця драбина може витримати його вагу й дасть нам змогу таємно зустрічатися. Але, коли я вперше побачила його обличчя за моїм підвіконням, я більше не сміялася. Тієї ночі я отримала від Генріха ще один подарунок — намисто з перлів, в якому я позувала для портрета. Зараз я теж наділа його. До речі, крім намиста, на мені нічого немає. Я з нетерпінням чекаю на сигнал спустити драбину. Нарешті лунає довгоочікуваний низький свист. Я навстіж відчиняю віконниці — холодний зимній вітер дме в обличчя, сповнюючи мене бадьорості. По кількох хвилинах Генріх видирається на підвіконня й зіскакує на підлогу. Не промовляючи ані слова, я беру його крижану руку й притискаю до моїх грудей. Він робить спробу пригорнути мене до себе, але я стримую його іншою рукою. Я підношу його долоню до моїх вуст і ніжно кусаю її. З його горла вихоплюється хриплий стогін. Він подається вперед, а я вчергове вивертаюсь.

— Майте терпіння,— шепочу я.— Ви змусили мене чекати. Тепер ваша черга.

— Я змусив вас чекати?

— Минула вже година, як король відпустив вас.

— Я вирішив трохи зачекати, аби впевнитися, що інші відвідувачі вже пішли, і більшість дворян, які мешкають у Луврі, лягли спати,— благально каже він.

— Я вже почала думати, що ви повернулися додому, до вашої дружини,— я дражню його, але насправді продовжую вважати принцесу суперницею.

— З якого дива?

Я веду його до ліжка.

— Сідайте,— наказую я.

Дуже повільно я знімаю з нього камзол і сорочку, знову й знову відштовхуючи його руки, коли він намагається допомогти мені; я дозволяю йому лише короткі пестощі. Коли він оголений до пояса, я стаю навколішки й знімаю з нього чоботи. Між тим його пальці ніжно перебирають моє волосся. Звільнивши його від штанів, я починаю розстібати бриджі. Щойно з’являється достатньо широкий отвір, його прутень енергійно вистрибує. Я торкаюсь його губами, згадавши, що Генрієтта радила мені спробувати це.

Генріх кричить. Я відчуваю, як рука, занурена в моє волосся, стискається в кулак. Без попереджень я підводжусь і опускаюсь на нього. Він здіймає голову, його руки міцно обхоплюють мій стан. Нахилившись, я кусаю його за вухо, за шию, а потім пристрасно цілую в губи. Коли все закінчується, ми обоє виснажені. Ми лежимо, притиснувшись одне до одного, наші тіла вкриті потом, наші серця б’ються в унісон. Відкинувшись назад, він із неприхованим захопленням дивиться на мене: я сиджу на ньому верхи, його прутень все ще залишається всередині.

— Боже, я сумуватиму за вами.

Полум’я моєї насолоди раптом затухає, неначе хтось різко загасив свічку мокрими пальцями.

— Сумуватимете? Ви не поїдете до Блуа?

— Я мушу дочекатися народження дитини.

Я сповзаю з нього й шукаю якийсь одяг.

— До пологів принцеси залишаються місяці.

Натрапивши на сюрко, я обгортаюсь ним.

— Так, але лікарі схвильовані її слабким здоров’ям. Ця вагітність не схожа на попередню, коли вона чекала Карла.

— Чудовий привід залишити її тут, але поганий привід залишатися самому.

— Маргарито! Ви хочете, аби весь двір вважав мене чудовиськом? Я можу не кохати мою дружину, але я дворянин і ціную свою репутацію,— він тягнеться до мене, але я відступаю назад.

— Я відмовилася від моєї репутації заради вас.

Йому нелегко підібрати відповідь.

— Не треба пов’язувати це з моєю або вашою честю,— збентежено каже він.— Я визнаю, що для мене ви важливіші за мою честь. Але правда в тому, що її величність навряд чи дозволить мені бути присутнім у Блуа, коли відбудуться перемовини щодо вашого шлюбу.

— Як вона може завадити вам, якщо всі чоловіки з королівської свити супроводжуватимуть його величність? Який привід може вигадати?