Дочка Медічі - Софі Періно

— Я мала б дати таку пораду, але я дивлюсь на вас і боюсь, що ви геть змарнієте, поки це станеться. Необхідність бути обережною залишилася в минулому, тим паче що вам це погано вдавалося,— уперше за нашу розмову вона усміхається.— Тому я закликаю вас повертатися до життя, не чекаючи шлюбу або інших подій. Після довгих місяців відсутності герцог знову тут. Годі вже безпорадно страждати за ним — краще нагадайте йому, чому він вас кохає.

Мене охоплює відчуття сили та впевненості. Я відкидаю ковдри і встаю з ліжка. Наблизившись до свічада, я розглядаю своє відображення. Я худіша, ніж була восени, але все одно залишаюсь бажаною для Генріха. Я побачила це в його голодних очах, коли ми зустрілися два дні тому. Це ж саме сказали його губи, які притискалися до моєї руки під час нашої короткої зустрічі. Я теж хочу Генріха. О Боже, так. Моє тіло тремтить від однієї думки про нього.

Розвернувшись до моєї подруги, я кажу:

— Герцог буде моїм. Мене звинувачували в тому, що я віддалася йому, і били за це. Тепер я можу дозволити собі насолоду — мене вже покарали.

— Браво! — очі Генрієтти яскраво блищать. На її щоках, як і на моїх, спалахує рум’янець.— Гадаю, цього тижня вам варто прийти до мене на вечерю в готель де Невер,— вона підкликає Жийону з чистою сорочкою.

— Ви маєте на увазі...

— Що може бути природнішим, якщо я запрошу й герцога? — Генрієтта знімає з мене сорочку й допомагає вбратися у свіже. Дотик м’якої і хрусткої тканини здається мені чудовим.— Він — мій брат. Моя сестра не прийде. Відтоді, як вона завагітніла від герцога, вона майже нічого не їсть, і їй нестерпно бачити, як їдять інші.

Я кривлюсь від згадки про стан принцеси де Порсіан. Це вже давно не новина, але я й досі не можу змиритися з думкою, що вона чекає дитину від мого коханого, адже я теж мріяла народити від нього.

Здогадавшись, що мені неприємно це чути, Генрієтта стискає мою руку.

— Дозвольте мені все владнати. Хай це буде моїм маленьким подарунком.

Я глибоко вдихаю. Генрієтта промовляє це вельми легковажним тоном, але запропонований нею подарунок у жодному разі не можна вважати «маленьким».

— Будь ласка, владнайте це швидше,— молю я.

У відповідь Генрієтта мило сміється.

— А зараз,— кажу я, схиливши голову так, наче роблю їй послугу,— можете обрати мені будь-яке вбрання — хай моя краса засліплює і вражає.

Поїздка до готелю де Невер ніколи не здавалася довшою. З-під моєї шкіряної маски я спостерігаю, як будівельники зводять монументи на честь приїзду моєї зовиці до Парижа. Боже, благословіть Єлизавету та її коронацію. Завдяки їй мій коханий повернувся до міста. Якби не вона, я не мчала б зараз на побачення з ним і не сподівалася, що його сильні руки обіймуть мене... і не тільки. Моя плоть немовби прокидається в очікуванні миті, коли я віддам йому мою цнотливість. Я тремчу. Сьогодні вранці я не могла їсти.

Генрієтта вітає мене, відводячи до знайомих затишних апартаментів. Стіл накритий, вино розлите по келихах.

— Це для пристойності,— каже вона.— Тим паче, що пізніше ви можете зголодніти.

Мені перехоплює подих, а серце тріпоче в грудях, немов пташка в клітці. Узявши келих зі столу, я роблю великий ковток. Чути стукіт.

— Герцог поспішає до вас,— з усмішкою каже Генрієтта. Вона забирає келих із моїх тремтячих долонь, ставить на стіл і лише тоді вигукує.— Увійдіть!

Служник відчиняє перед Генріхом двері. Наші погляди зустрічаються. На мить він завмирає, дивлячись на мене з таким захопленням, наче я — цариця небесна.

— Брате, заходьте. Ваша вечеря готова,— Генрієтта усміхається Генріху. Потім звертається до служника.— На сьогодні ви вільні,— наказує вона.

Генріх підходить до мене, бере мою руку і підносить її до своїх вуст.

— Марго,— зазвичай дзвінкий голос лунає уривчасто й хрипло.

Він стискає мене в обіймах, і наші губи зливаються в поцілунку. Після п’яти довгих самотніх місяців я знову відчуваю його смак. Його подих стає моїм. Мене огортає п’янким запахом його тіла.

Генрієтта виразно кашляє — це справляє миттєвий ефект. Ми з Генріхом розходимось, зачаровано дивлячись одне на одного. Його щоки розчервонілися, мабуть, як і мої.

Зніяковілий, Генріх звертає погляд до Генрієтти, уклоняється й каже:

— Вибачте, сестро, але зголоднілий чоловік забуває про гарні манери.

— Так, ваша милосте, проте я наполягаю на дотриманні етикету,— удавана суворість Генрієтти викликає сміх у всіх нас.— Візьміть келих вина. Я допоможу вашій коханій роздягтися.

Мені бракує повітря. У грудях усе обривається. І не тільки там. Таке враження, що інші, нижчі губи, яких не торкався жоден чоловік, неначе оживають.

Здається, Генріх теж схвильований. Коли Генрієтта веде мене з кімнати, він хапає найближчий келих і вихиляє його.

В опочивальні Генрієтти ліжко вже розстелене, на ковдрах розкидані пелюстки квітів. По кількох хвилинах я лежатиму під цими ковдрами поряд із Генріхом. Поки Генрієтта допомагає мені зняти все, крім шовкової сорочки, ми на диво неговіркі. Потім вона відводить мене до туалетного столика. Відчинивши скриньку, виймає намисто з величезних сапфірів і надягає його мені на шию.

— На вашій шкірі це виглядає дуже гарно,— каже вона й починає робити мені зачіску.

Розчесавши мої коси, Генрієтта послаблює зав’язки на комірі моєї сорочки. Відкоркувавши якийсь флакон, вона змащує парфумами руки, розтирає долоні, а потім