Син - Філіп Майєр
Аби бодай якось розвіяти нудьгу, Джинні їздила то до Каррізо по продукти (і завжди щось та й забувала купити), то до Сан-Антоніо — до кравчинь, які все обіцяли познайомити її з якимись хлопцями, та це так обіцянкою й залишалося. Навідувала вона й Фінеаса, щоразу сподіваючись, що він запросить її зостатися жити в нього. Вони б сиділи вечорами на терасі його величезного будинку — звідти, певно, можна було побачити весь Остін як на долоні — та розмовляли про все на світі… Ні. «Ти доросла жінка й маєш жити своїм життям» — ось що Джинні одного разу почула від нього. Тож їй доводилося під час візитів до Остіна зупинятися в «Дрісколлі».
Того року земля розквітла — трава залишалася зеленою все літо. Треба було б закупити кілька сотень голів худоби. Та ні — це вже стало розкішшю, як і коні, та й трава теж; бідніші ранчо тепер були схожі на брудні прогалини серед зелені. І взагалі — нехай краще трава зеленіє, ніж корови всю її винищать.
Раз на тиждень Джинні вирушала на прогулянку верхи, осідлавши батькового Генерала Лі, хоча Салліван і казав — може, й правильно, — що цього коня треба пристрелити. Генерал кілька разів обдурював її: спочатку вдавав смирненького коника, та тільки-но вона сідала в сідло — починав хвицатися й навіть ставав дибки. Тож дівчина неодноразово падала з коня. А тоді вставала й казала, що якби не вона — його б уже пристрелили, тож він має бути вдячним.
Та Генерал не проявляв ані найменшої вдячності — мабуть, відчував, що вона його не любить або ж недолюблює через те, що сталося з батьком. А може, він хвицався просто через те, що йому страшенно нудно було стояти в стайні без роботи. Коли тобі нічим зайнятися й ти не бачиш нічого гарного попереду — поступово звикаєш сердитися на життя.
Колись Техас був повен мустангів — їх було, може, п’ять мільйонів, а може, десять. Коротше кажучи — не злічити. Та ось настали часи Великої війни, і цих коней переловили та перевезли кораблями до Британії. Ось так війна й шкуродерні майже не залишили в усьому Техасі диких поні. Джинні ще пам’ятала ті часи, коли ковбойських коней, які поволі вже старіли, відправляли до Східного Техасу — тягати плуги. Та згодом цих трудяг витіснили трактори, тож такі коні до старості більше не доживали: ішли на корм іншим тваринам.
Нафта — ось що справді має значення. Союзники використали сім мільйонів барелів протягом війни, і дев’яносто відсотків цієї нафти прийшло до них із Америки — переважно з Техасу. Великий Дюйм і Малий Великий Дюйм — без цього жодної висадки в Нормандії не було б. Союзники припливли до берегів Перемоги морем техаської нафти.
Іноді Джинні замислювалася над тим, що було б, якби ці нафтопроводи не змогли добудувати. Може, якби не відбулося визволення Європи — Клінт і Пол були б досі живі? А може, війна тривала б дотепер, призвівши до загибелі Джонаса? Кажуть, що довелося піти на дуже великі жертви заради того, щоб війна закінчилася.
Вона цього не розуміла. Це все одно, що дозволити коневі скинути себе через те, що боїшся злізати. Так чи інакше, після закінчення війни виявилося, що росіяни нічим не кращі за Гітлера.
Ні, до Європи їхати їй не варто. Урешті-решт, вона не бродяче цуценя, щоб бігти за Джонасом на край світу. Щось та й зміниться — вона це вже відчуває.
Після того як вакуерос усе з’ясували з нахабою-орендатором, до неї більше не приїжджали жодні відвідувачі. Та ось одного дня надійшов лист від менеджера з «Гамбл Ойл». Він запрошував її на ланч.
Зустрілися в містечку. Менеджер одразу сподобався їй: вишуканий костюм, акуратна зачіска (волосся його було вже помітно посріблене сивиною), засмагла шкіра, тонкі риси обличчя. Замовивши біфштекси, він без зайвих розмов запропонував за оренду всієї її землі чотири мільйони доларів плюс двадцять п’ять відсотків відрахувань.
Це було вдвічі більше, ніж те, що пропонував той тип із «Саузерн Мінералс». Але Джинні, спочатку вдавши, що ретельно обмірковує пропозицію менеджера, запитала:
— Що ще ми від вас отримаємо?
Він так само приязно всміхався.
— Мені відомо, що ви ставите власникам ранчо автоматичні ворота, — вела вона далі, — та ми їх уже маємо.
— Чого ж ви хочете?
— Припустімо, я хочу, щоб ви розчистили землю навколо кожної свердловини в радіусі… — Джинні трошки подумала над тим, яку б велику цифру назвати, — п’яти тисяч футів.
— То ви хочете, щоб ми викорчували зарості мескітового дерева на вашій землі?
Вона ствердно кивнула.
— Ви бажаєте, щоб ми викорчували чагарники довкола кожної свердловини в радіусі п’ятисот шістдесяти восьми акрів?
Чи правильну цифру він їй назвав? Вона гадки не мала. І також не могла зрозуміти, як він зміг за одну мить підрахувати це без допомоги ручки й паперу. Що ж вона знала напевне — то це те, що він не повинен дізнатися про її невігластво.
— Загалом, — спокійнісінько мовила Джинні, — ми хочемо, аби ви розчистили саме таку ділянку землі навколо кожної свердловини — незважаючи на те, чи знайдете там нафту.
— Любонько, — розсміявся він (точнісінько як Фінеас!), — вам треба б знати, що ви перша з власників ранчо в усьому Південному Техасі, хто просить нас про таке.
— Я чудово знаю, — говорила далі вона, — що ви заплатили за землю ранчо Кінґ три з половиною мільйони плюс відрахування. Це було десять років тому, а результати — де? Ми дружимо з Бобом Клеберґом, і тому достеменно знаємо про все, що відбувається на цьому ранчо.
Надовго запала тиша, і Джинні знічев’я стала роздивлятися містян за вікном, які поспішали або до крамниці, або до ресторану. Може, їй і треба було вибачитися за надто зухвалий тон. Але вона знала, що цей чоловік хоче від неї того ж, чого й той, який припхався тоді до неї додому. Тож вона й далі мовчала — так,
