Син - Філіп Майєр
6 квітня 1917 року
Почув, як Чарлз, Ґленн і полковник розмовляли сьогодні ввечері у вітальні, та одразу ж замовкли, коли побачили мене (звісно ж, я пішов із кімнати). Минають роки й десятиліття, утім нічого не змінюється — полковника без слів розуміє хто завгодно, лише не я. Сьогодні Вілсон оголосив війну Німеччині.
9 квітня 1917 року
Чарлз і Ґленн, підійшовши до мене, сказали, що вони обидва вирішили піти на війну. Я відповів, що краще почекати до кінця року, коли буде легше знайти робітників, які замінять їх на ранчо. Та не переконав, звісно.
— У нас що — грошей немає, щоб когось найняти? — тільки й мовив Чарлі.
Саллі весь день провела в своїй кімнаті, не в змозі підвестися з ліжка.
Мої сини не могли вибрати собі гіршої нагоди піти на війну, ніж ця. Кулемети, снаряди вагою в півтонни. Я завжди вважав, що після колонізації Америки європейці повернулися до кам’яного віку. Утім, найпевніше, вони й не вибиралися із цієї епохи. Сімсот тисяч загиблих — і це тільки під Верденом. Що нам потрібно — то ще один льодовиковий період, який запроторив би всіх нас до океанського дна. Тоді б Господь зміг розпочати все спочатку.
12 квітня 1917 року
Наші сини поїхали сьогодні потягом до Сан-Антоніо, а Саллі пакує речі, щоб переїхати жити до своїх родичів у Далласі.
— Краще б у нас доньки народилися, Пітере, — сказала вона.
— Еге ж, — тільки й відповів я.
— Може, поїдеш зі мною?
Я навіть не зміг їй до ладу пояснити, чому не зможу жити в Далласі.
Зловісний знак: тільки-но поїхали Ґленн і Чарлз — прийшло повідомлення з пошти про довгоочікувані кулемети «Льюїс». Ми з полковником, випивши по кілька склянок джулепу, вирішили подивитися на цю зброю в дії.
Ми вибрали найбільший магазин — майже на сто набоїв — і зарядили кулемет; довелося довгенько розбиратися, що там і до чого. Коли ми вже спрямували його на зарості опунції, до нашого поля зору потрапила невеличка зграя диких свиней. Ох, не пощастило ж їм!
Відстань до них становила близько чверті милі. Але ж для «Льюїса», якщо вірити інструкції, це була аж ніяк не межа — з нього можна було влучити в ціль із відстані, утричі більшої за цю. Зір полковника вже був таким кепським, що стріляти довелося мені, а він, узявши до рук польового бінокля, приготувався направляти мене. Тож я ліг на землю за кулеметом, а батько залишився стояти поряд. Раптом я побачив удалині знайому тінь, яка махала мені рукою.
Ми налаштували приціл, і я дав короткий залп — близько п’яти пострілів.
— Сучий ти сину, Піте! Ярдів на тридцять схибив!
— Це мабуть, вітер, — пробелькотів я крізь шум у вухах, удаючи, ніби поправляю приціл.
— Вони там досі риються в землі. То ти стрілятимеш чи боїшся в штани наробити?
Я націлився точнісінько на середину стада (свині здавалися звідси брунатними цяточками на тлі зелених кущів) і дав іще один залп. Це було схоже на те, ніби за паровоз тримаєшся або ж стріляєш із пожежного шланга.
— Лівіше! — вигукував над моїм вухом полковник. — А тепер — правіше… знову ліворуч… ще лівіше! Ліворуч, ліворуч!
Підкоряючись його командам, я спостерігав, як здіймаються хмарки пилюки серед брунатних плямок, що швидко рухаються.
— Заряджай другий магазин! Вони там іще повзають!
Я зарядив.
— От сучий син, — бурчав полковник. — Невже там справді чотириста ярдів?..
Його голос був заглушений наступним залпом.
Моя кобила вже давно звикла до того, що я стріляв, сидячи на ній, із рушниці в оленів, індичок чи куріпок. Але коли я знайшов бідолашну тварину після тієї стрілянини з кулемета — вигляд вона мала такий, ніби її громом ударило. А кінь мого батька взагалі з переляку гайнув світ за очі — ми його близько півгодини потім шукали.
Перш ніж вирушити додому, поїхали подивитися на рештки свиней. Шматки тварин були розкидані по досить великій ділянці землі — словом, видавалося, ніби всередині кожної з них вибухнув динаміт.
— Чудово! — задоволено киваючи, об’їжджав «поле бою» полковник. — Як гадаєш — німці мають такі кулемети?
— Авжеж. Тисячі таких.
«Льюїс» уже охолов настільки, що я зміг приторочити його до свого сідла. Звичайно ж, німці мають таку зброю, та моєму батькові було на це начхати — таким він уже народився. Ми з ним поволі поїхали додому.
— Я пам’ятаю часи, коли п’ятизарядний кольт вважався зброєю масового знищення, — заговорив він. — Минуло років із двадцять, і з’явилася рушниця «Генрі»: зарядив у неділю — і стріляй собі до кінця тижня. Магазин там був, здається, на вісімнадцять куль.
— Життя дедалі покращується й покращується, — не втримався я.
— Знаєш — а я так сподівався, що ті книжки тебе кудись та й приведуть. І був неабияк розчарований, коли цього не сталося.
— Як це «не сталося»?
— Ну, я маю на увазі, що ти залишився тут. Ти вважаєш, що я не тямлю в цих речах, але це не так. Мій брат був точнісінько таким, як ти. У нашому роду час від часу з’являються отакі — народжені не в той час і не в тому місці.
— Я люблю цю родину й цю землю, — мовив я, знизавши плечима.
Тієї миті мені навіть здалося, що це справді так.
Він почав щось говорити, та потім передумав. І ми поїхали далі мовчки — повз хмарки пилюки, осяяні сонячними променями. Полковник, начебто заспокоївшись, улаштувався зручніше в сідлі: мабуть, згадував свої численні подвиги, завдяки яким увесь світ захоплюється ним.
Як часто я міг знайти його вдома, коли був маленьким? Та він узагалі не бував у нас! Мама завжди щось вигадувала, аби ми не сердилися на нього. А тоді — останнього дня її життя — його теж не було поряд із нею. Чи пробачила вона йому це? Я не пробачаю… Вона дуже багато читала нам із Фінеасом уголос, щоб відволікти від сумних думок. І завдяки цьому ми дуже рідко нудьгували або ж сумували, згадуючи тата. Пам’ятаю, вона читала нам якусь дитячу версію «Одіссеї», де головний герой був дуже схожий на нашого батька.