Син - Філіп Майєр

Вона й не знала, що на це відповісти. Начебто й добре — та… неправильно якось. Не хоче вона бути друкаркою. От якби Джонас повернувся сюди — вони так само були б разом, причому їй не довелося б їхати до чужої країни.

— Та дідько з нею — з тією роботою! — говорив тим часом далі її брат. — Ми й так маємо гроші. Ти тільки приїжджай до мене жити.

— А як воно — жити там?

Він лише знизав плечима.

— Ти, мабуть, жахливі речі бачив на війні?

— Не гірші за те, що бачили інші.

Джинні спитала, чи вбивав він і чи бачив, як когось убивали. Та він, певно, відчув, про що вона хоче запитати, і швиденько відійшов у інший бік вітальні. Він розглядав старі гравюри та мармурові скульптури й статуетки, іноді хитаючи головою. Брав якусь річ, а тоді клав на місце.

— Ти, бува, не голодний? — озвалася нарешті Джинні.

— Нам краще, мабуть, одразу вирушити до могили. Я ж ненадовго тут.

Джонас цілий тиждень сюди добирався! Який же сенс тоді був у тому, щоб приїжджати?

— Як поїдемо? — спитала вона замість того, щоб висловити йому свої думки. — На авто чи верхи?

— Давай краще верхи, я ж бо вже чотири роки не сідав у сідло.

Повернувшись додому, вони сіли вечеряти, хоча Джонас назвав це «обідом».

— Ти, бува, не вподобала собі якогось із тутешніх парубків? — запитав раптом (наче по голові її вперіщив!) він.

Відповідь була «ні». Узагалі, десь рік тому Джинні зустрічалася ще з одним вакуеро; цей якраз не міг похвалитися особливою вродою. Вони цілувалися за одним із загонів для худоби. А одного разу — поїхали до руїн будинку Ґарсія й лягли поряд у затінку біля струмка. Дівчина не очікувала, що він стане так швидко її роздягати, і злякалася. Та ввечері, згадуючи все це на самоті, пожалкувала все-таки, що зупинила його руки: такий шанс бозна-коли ще з’явиться. Тож, коли вони знову домовилися про зустріч біля того ж таки струмка, вона захопила із собою старезного презерватива, що знайшовся в кімнаті Клінта (а де ж іще?). Минула година, потім друга. Джинні досі чекала, лежачи в затінку й споглядаючи руїни старої церкви.

Однак він так і не прийшов. А вона й не здивувалася: певно, колеги переконали хлопця, щоб не зв’язувався з нею. Вони-бо небезпідставно боялися, що її батько, якщо дізнається, вижене геть і його, і когось із них. Джинні кілька днів проплакала — дуже вже боляче було думати про те, що вона виявилася недостатньо бажаною навіть для цього вакуеро, якого сприймала як нижчого за себе; хоча, коли вже минуло багато років — зрозуміла, що так ставитися до людей не можна. Вона завжди вважала себе ласим шматочком для будь-якого чоловіка: білява, струнка, з досить гарною фігурою (можливо, не такою пишною, як у деяких дівчат, але все одно гарною). Її кирпатий носик випрямився, очі стали ще більшими, і вона іноді навіть думала про те, що стає справжньою красунею. Та зазвичай Джинні вважала себе просто гарненькою — хоча й далеко не посередньою. Була, щоправда, у Каррізо мексиканка, вродливіша за неї. Але ця дівчина була дуже бідною, і тому все одно не могла рівнятися з нею.

Попри все це, вона, уже майже двадцятирічна, не мала жодного кавалера. У містечку, щиро кажучи, було кілька хлопців, які гадали, що залицяються до неї, — але, на її думку, це все було надто несерйозно. Дівчина ніколи не думала про себе як про багатійку, та знала, що інші вважають саме так. І взагалі — білі бачили її зовсім не такою, якою вона була насправді. Ось чому Джинні віддавала перевагу вакуерос, які найменше хотіли заплямувати її репутацію. Але вони, мабуть, не довіряли їй або не поважали її, а може, і відчували її розпач.

Що ж до Джонаса — його було майже не впізнати. Від його колишньої худорлявості й незграбності не лишилося й сліду — це був уже не підліток, а дорослий чоловік. Та й звички його змінилися — говорив він, як і всі мешканці Півночі, надто швидко, а ще — так само, як і вони, — вживав чимало непристойних слів. Загалом — він, на її думку, став занадто впевненим у собі. Того вечора брат випив чимало віскі, а вогнище в каміні розпалив таке величезне, що батько, якби був живий, назвав би це марнотратством. Коли вони повечеряли, Джонас, заявивши, що не піде до своєї старої кімнати (ото виставу влаштував!), постелив собі на дивані біля каміна. Уже сидячи в нічній сорочці на ліжку, Джинні подумала, що відповідальність за всі збитки Мак-Каллоу лягатиме тепер лише на її плечі. Джонас-бо вже вважає себе вільним від будь-яких обов’язків стосовно їхнього будинку й іншого майна. Це й зрозуміло — він же не має права майже ні на що з усього цього. Батько дуже жорстко повівся з ним, написавши такий заповіт. Хоча половина прибутків від нафти, що належала тепер Джонасові, мала для нього, певно, більше значення, ніж земля, що йому не дісталася.

Наступного ранку вони снідали у великій кімнаті, де могли ще й послухати радіо.

— Ти ж залишишся тут, доки війна не скінчиться?

Джонас лише похитав головою. Потім мовив, показуючи на радіо:

— Тато завжди вимикав його, щойно зачувши голос Рузвельта.

Вона подумала тоді, чи не доведеться їй захищати батька перед братом, допоки той не поїде. І таки довелося. І не тільки тоді, а й протягом усього їхнього життя.

— Коли розпочалася війна, він перестав це робити, — мовила Джинні. — А в день висадки в Нормандії він улаштував усім робітникам вихідний, і ми всі сиділи тут, слухаючи радіо. Тато розгорнув на столі велику мапу й показував нам, де висадився Пол разом із вісімдесят другою повітрянодесантною дивізією, а де — ти. Він зробив це, бо пишався тобою й хотів, щоб усі інші про це знали.

— Власне, він усе неправильно показував. Я ж бо висадився лише наступного дня, а Пол потрапив до самісінького кубла німців.

— Я вже не пригадую всіх подробиць, — зітхнула вона.

— Ти пам’ятаєш, як він казав, що з приходом до влади Рузвельта в Америці скінчилася епоха демократії? — Джонас покрутив головою. — І нібито «чаша пилу» — це витівки комуністів? Мені навіть важко повірити, що ми з тобою — його діти.

— Він був не таким уже й поганим.

Джинні не пам’ятала, щоб її брат раніше проявляв таку черствість