Син - Філіп Майєр
Сповнена радості, вона аж засміялася. Та невдовзі їй знову захотілося плакати. Хоч би там що — Фінеас неабияк радітиме, адже тепер усе майно родини Мак-Каллоу належить лише йому та Джинні. Ну, а Джонаса це, найімовірніше, не дуже-то й хвилюватиме. Хоч би він швидше повернувся з тієї Німеччини! Але сподіватися на це не варто: літаком добиратися швидко, та на кожен рейс (а бували вони нечасто) місця одразу розхапували. А кораблем — місце, може, і швидко роздобудеш, але добиратимешся кілька тижнів. Хоч би поховання відбулося по-людськи!
На вулиці розпалили кілька багать, над якими смажилася телятина, козлятина й свинина. З Каррізо привезли бобів, кукурудзи, кави, а ще дві дюжини магазинних тортів. Закупили також сотню ящиків пива й чотири ящики віскі. Будинок ожив — навіть у часи, що давно минули, тут не зчинялося такої метушні. Кухарі всю ніч готували частування, покоївкам теж відпочивати було ніколи: вони стелили ліжка в гостьових кімнатах, виносили розкладачки з комори, словом, займалися необхідними приготуваннями для прийому величезної юрби.
Першим прибув Фінеас — звичайно ж, не сам, а з чималенькою компанією своїх знайомих. І почалося: гості приїжджали спочатку по одному чи невеличкими групами, а тоді — мов гребля прорвалася. Повалив нескінченний потік людей з Остіна, Сан-Антоніо, Далласа, Г'юстона, Ель-Пасо, Бравнсвілля, а також з інших ранчо Південного Техасу; репортерів — тих теж багацько зібралося. Усього — близько п’яти сотень гостей! Джинні спочатку розридалася: он скільки людей, виявляється, шанували її батька. Та потім, походивши серед цієї юрби, вона збагнула, що майже всі вони приїхали не через нього. Хтось — через неї, а хтось — щоб згадати інших Мак-Каллоу, що вже пішли з життя. Навіть місцеві мексиканці, які здебільшого ненавиділи її батька (і не без причин), прийшли, бо так треба — усе-таки патрон помер.
Востаннє цей будинок бачив стількох людей одразу тоді, коли ховали полковника. Та того дня тут панувала зовсім інша атмосфера: гості приїжджали, щоб провести в останню путь людину, яка була їм так чи інакше дорога. Було таке відчуття, ніби разом із життям Ілая Мак-Каллоу обірвалося, пішло в небуття щось дуже-дуже важливе. І тому дорослі чоловіки плакали, не приховуючи своїх сліз. А зараз — ні, геть не те. На обличчях гостей не було справжнього смутку — якась ввічлива зосередженість, та й годі. Вони перемовлялися спокійно, невимушено — наче й не було ніякого поховання. Може, Джинні й була неправа, та її, так чи інакше, поступово наповнювала лють. Її дратували всі ці люди, які ввічливо казали їй про своє співчуття, а тоді шепотілися, розповідаючи одне одному про обставини смерті її батька. Та хіба можна не лютувати, згадавши лишень, що він помер, як дурень?! Через власну впертість і недалекоглядність! Усі вакуерос поквапилися повернутися до ранчо, тільки-но вгледіли, що наближається буря; від блискавок-бо завжди гинуло більше ковбоїв, ніж від куль. А він, не бажаючи відкладати на потім свої справи, лишень пробурчав: «Ну, промочить мене дощик — то й що?» Оце й були його останні слова.
Джинні ходила й ходила туди-сюди будинком, дякуючи гостям за те, що приїхали, і запрошуючи їх до столу. Усюди розносилися запахи яловичини, баранини, свинини; куди не глянь — боби, соус, пиво, солодкий чай. Вона бігала то на кухню, то з кухні, віддаючи розпорядження: забити ще одне теля й підсмажити його зараз же на розжарених вуглинах; закупити ще харчів у Каррізо (хто його знає, як надовго тут залишаться гості). На бігу її час від часу «ловив» Салліван, щоб вручити чергову склянку холодного чаю. Урешті-решт вона спітніла так, що сукня промокла наскрізь. Тож їй довелося піднятися нагору, щоб перевдягнутися… ага, перевдягатися ж нема у що. Чорна сукня тільки одна. Ну, нічого — доведеться викручуватися якось. Вентилятори, мабуть, допоможуть: один треба направити на сукню, повісивши її на вішак у спальні, а другий — на тіло, та спочатку слід витертися рушником. Треба обов’язково підвищити Саллівану зарплатню: їхня родина вже три покоління поспіль працює на них, а батько ніколи не був щедрим. Лягти відпочити? Ні-ні — так і заснути можна.
Спустившись на перший поверх, вона знову просувається крізь натовп гостей, уже майже не маючи сил слухати, що вони їй кажуть. Ондечки стоїть, спираючись на свою тростину, старий Фінеас. Навколо нього зібралося кілька молодиків, і він виголошує їм, як звичайно, якусь натхненну промову. Ось він кличе її. Ні, вона не підійде. Нехай він і далі насолоджується своєю красномовністю, що їй, однак, остогидла вже.
Вакуерос і мексиканці з їхнього містечка тримаються окремою купою, стиха перемовляючись. Але оті міські дядьки в ковбойських чоботах і капелюхах — з якого дива вони галасують так, наче живуть тут? Їй геть кепсько стало від цього. Полковник — той не витерпів би їх у себе в будинку. От якби раптом з'явився якийсь із його старих друзів — вони ще інколи бували тут — і вистрелив би з шестизарядного пістолета в стелю! Тоді б ці нахабні дядьки одразу зникли, наче їх тут і не було ніколи.
Та ні — це лише її фантазії. Справжні-бо ковбої — навіть старі й шановані — не люблять отаких зборищ. А якщо вже потрапляють до великого скупчення людей — поводяться тихо й ввічливо. І цим городянам вони, певно, і у вічі не змогли б дивитися.
Джонас, навіть знаючи, що вже пропустив поховання, усе одно приїхав із Німеччини; війна там уже практично закінчилася. Джинні мало не задушила його в обіймах, а тоді ще довго роздивлялася. Чи не став чужим, незнайомим його погляд? Чи не має він, бува, жахливих шрамів? Чи не кульгає він, бува? Ні, усе гаразд — він цілий-здоровий, і хода його навіть упевненіша, ніж раніше.
Звуки його кроків рознеслися величезною вітальнею (висота стелі — тридцять футів!).
— Треба витягти тебе звідси, — сказав він. — Ти ж тут не зможеш жити нормальним життям. За кілька тижнів та війна закінчиться, і я знайду тобі в Берліні роботу. Ну, може, друкаркою станеш чи кимсь на кшталт
