Син - Філіп Майєр

— Він завжди торочив, що ми живемо на Фронтирі, — говорив тим часом далі Джонас. — На Фронтирі з великої літери «Ф». Я сказав йому якось, що часи Фронтиру, набігів індіанців і тому подібного відійшли в минуле ще тоді, коли його й на світі не було. А він узявся мені лекцію читати — мовляв, ми маємо зберігати традиції. Я ж відказав: для чогось, що тривало якихось двадцять років, жодних традицій немає і навіть бути не може. Так чи інакше… Я не знаю, на що згодом перетворяться ці землі, та нині — просто не бачу, в чому їхня сутність. Їх і не заселили достатньо для того, щоб тут утворилася своя культура, і дику природу сплюндрували так, що дивитися нема на що. Це — звичайнісіньке село, провінція. От і все.

Вона сиділа мовчки.

— Залиш собі свердловини, а решту — продай. І — до Барнарда!

— Я нізащо не переїду на Північ, — стиха мовила вона.

— Та що ти за ті дитячі спогади вчепилася?

— Мені тут краще.

— Джинні! — він ляснув себе по чолі так, наче почув якусь несосвітенну дурість. — Усе, що нам змалечку втовкмачували в голови, виявилося або брехнею, або ж невдалим жартом. Янкі те, янкі се… Найогидніші люди в усьому світі, анітрохи не кращі за купу лайна, — ось що казав про янкі наш батько. І я раптом збагнув: якщо він їх так ненавидить — отже, серед них мені буде добре. Знаєш, у Принстоні я жодного разу не зустрів когось гіршого за нього. Він був багатієм, який усе життя скаржився, мовляв, який же я бідний-нещасний! А ти пам’ятаєш, як він ставився до мексиканців?

Вона знову нічого не відповіла.

— Ти не уявляєш, яким довбаним ідіотом я почувався, щойно потрапив туди! — похитав він головою із заплющеними очима.

Джонас залишився ще на тиждень, аби разом із сестрою перевірити, чи все гаразд із їхнім майном. Він більше не виголошував гнівних промов. А перед від’їздом склав заповіт, щоб, якщо з ним щось станеться, його майно перейшло до неї. І підписав доручення. Джинні за ті кілька днів зблизилася з ним, як ніколи в житті; вона втратила батька, зате віднайшла брата. А тоді він сів на потяг, що повіз його на Схід, де ще не закінчилася війна. Ось так Джонас зник із її життя ще на три роки.

Коли брат поїхав, Джинні на досить тривалий час немовби перетворилася на домашню кішку. Спала впродовж майже всієї доби, прокидаючись серед ночі й блукаючи порожнім будинком, наче сновида. Засинала, утомившись плакати, на дивані, щоб лишень прокинутися потім від сонячних променів, які били їй у вічі. Підіймалася сходами до своєї кімнати, щоб знайти біля дверей тацю з холодним сніданком чи обідом. Ішла до ванної.

Займатися їй було просто нічим: не було ні роботи, ні бодай чогось, що могло зайняти її думки. Лише раз на тиждень — по четвергах — вона знаходила на столі в їдальні планшетку з чеками, які треба було підписати (зарплатня для робітників). Протягом решти часу Джинні або спала, або ж плакала, згадуючи то батька, то братів. Її не полишало непевне відчуття того, що час плине, проте нічого не відбувається. У неї ж крім брата залишилася ще одна рідна людина — Фінеас. Що перешкоджає йому зателефонувати й сказати: «Джинні, переїжджай-но до мене»? Щось-таки заважає, бо він мовчить. Часто вона плакала, навіть сама не знаючи, через що. Через мовчання Фінеаса? Через тугу за батьком, Клінтом і Полом? Через те, що вже скучила за Джонасом? Чи, може, через те, що сумує за прадідом, який помер ще дев’ять років тому? Як не крути — а від нього вона чула значно більше ласкавих слів, ніж від батька.

Минув місяць, а може й два. Одного ранку вона, прокинувшись на світанні, остаточно змирилася з думкою, що її дитинство скінчилося. Вона тепер сама собі господиня.

Минув іще тиждень, і до неї припхався суб’єкт із «Саузерн Мінералс», якого дуже-дуже цікавило її майбутнє.

— Я сюди приїхав іще кілька днів тому, але мене до вас не пускали — казали, що ви погано почуваєтеся.

Цей ділок поводився так, ніби був її давнім приятелем. Але вона з кам’яним обличчям стала біля дверей, випроставшись на повен зріст. І він одразу ж перейшов до справи, запропонувавши їй мільйон доларів плюс дванадцять із половиною відсотків за оренду її землі під свердловини, за винятком тих ділянок, де вже господарювали «Гамбл Ойл». Вона здогадувалася, що йому була чудово відома вся її історія: загибель Пола й Клінта на війні, нещасний випадок із батьком, а також перебування Джонаса в Німеччині.

— Ви зможете переїхати до великого міста… ну, або розводити корів. Так чи інакше — ваше життя стане значно легшим.

Він приязно всміхнувся до неї. Та Джинні дивилася не на нього, а вдалину, сподіваючись угледіти когось із вакуерос.

— Ви говорите так, ніби в церкві проповідуєте, — нарешті мовила вона.

— О, дякую, — знову всміхнувся він.

І далі розводив теревені про траву, погоду, стан здоров’я худоби. Нарешті Джинні, придумавши, що їй сказати, урвала його мову:

— Те, що ви мені запропонували, — це приблизно восьма частина того, що я маю отримати насправді за такий договір. Невже всі на таке погоджуються? Чи тільки вдови та сироти?

Суб’єкт дивився на неї, досі так само всміхаючись. Джинні раптом усвідомила, що він бачить її наскрізь, чудово розуміючи, чому вона з ним така непривітна. Ось він підійшов ближче. Ні, вона не відступить ані на крок! Двері ж — просто за її спиною, і він зайде слідом за нею в будинок, наче вона запросила його туди, що було, загалом, логічно, бо надворі панувала страшенна спека, а всередині було прохолодніше. Та нехай він хоч упритул підійде — вона не зрушить із місця! Але… чи не нафантазувала вона того, чого насправді не було? Так чи інакше — хоч би в домі був бодай хтось, покоївка, скажімо. І… як йому взагалі вдалося доїхати до самісінького будинку, ворота ж були начебто зачинені?

Він стояв так близько до Джинні, що вона відчувала запах його дихання. Що ж робити? Вона ж тут сама-самісінька! Вакуерос поїхали на дальнє пасовисько, а Г’юґо — їхній кухар — саме вирушив до Каррізо купити продуктів. А в цього нахаби може бути на думці що завгодно!

— Вибачте, але я втомилася, — промимрила вона.

Він співчутливо