Син - Філіп Майєр

Це не Одіссей — це він, наш тато, бився з циклопами, причалював до землі лотофагів і боровся зі спокусою стрибнути за борт, слухаючи голоси злих чарівниць-сирен. Еверетт же, значно старший за нас, сам давав собі раду (як я з’ясував потім — він читав журнали, де було дуже багато зображень оголених дівчат). Оскільки моя мати казала, що батько був схожим на Одіссея, то я уявляв себе Телемахом. Тепер я розумію, що значно більше схожий на елегона чи когось на кшталт нього, про чиї діяння ніхто й ніколи не дізнається. І, звісно, ця історія має й інші вади.

13 квітня 1917 року

Сьогодні вранці Саллі прийшла до мого кабінету, де я давно вже ночую. Вона принесла тацю з кавою та солодкими булочками — ну, певна річ, чогось від мене хотіла. Не поїхала чомусь до свого Далласа.

— Ну, як тобі той кулемет? — мовила вона.

— Полковник від нього просто в захваті.

— З такою зброєю воюватиме наша армія? Чи ганси?

— Наші, звісно.

— Але ж і ганси мають такі кулемети?

— Авжеж, мають.

— Ну, що ж — я сподіваюся, ви з полковником весело провели час, пострілявши з нього.

Саллі помовчала, а тоді заговорила знову, скрушно похитавши головою.

— Коли ви стріляли, я думала про Ґленна та Чарлі й не могла думати ні про що інше.

— Знаю.

Я помітив зморшки навколо її очей: вони стають глибшими щороку, як і в мене. Осяяна променями вранішнього сонця, вона здалася мені схожою на мою маму — світле волосся, біла шкіра… От тільки, на відміну від неї, Саллі завжди має в голові якісь глибокі думки. Та сьогодні вона, мабуть, утомилася думати хай би там про що. Я підійшов до неї та пригорнув до серця.

— Я не знаю, чи зможу далі тут жити.

— Ти завжди так казала.

— Але я справді більше не можу.

Знизавши плечима, я випустив її з обіймів, та вона пригорнулася до мене ще міцніше.

— Ми з тобою повинні бути разом, — прошепотіла вона. — Уже багато тижнів ти мене навіть не торкався.

— Як і ти — мене.

— Ні-ні, ти просто не помічаєш нічого.

— З нашими хлопчиками все буде гаразд.

— Піте, — зітхнула вона, — ти бодай колись розмовляв із кимось відверто?

— Ні з ким, — відповів я, не зовсім второпавши, до чого Саллі хилить.

— Тоді поговори зі мною. Поділися тим, про що думаєш. Тільки скажи не те, що я, на твою думку, хочу почути, а… правду.

— Не розумію, чого ти хочеш від мене.

— Так, я знаю, що я не з тих дружин, які весь час намагаються догодити своїм чоловікам, — вона пильно поглянула мені в очі. — І ніколи такою не була.

Що їй відповісти? Що я завжди знав, що моє місце — тут? Що має настати такий день, коли я муситиму відстояти свої життєві переконання? Сорокашестирічний чоловік, який чекає на вирішальний поворот долі… що, найімовірніше, уже відбувся.

— Ти обіцяв мені, що я житиму в місті, коли діти поїдуть звідси.

— Знаю.

— У мене залишилося кілька років, протягом яких я ще буду бажаною для чоловіків. Якщо ти хочеш, щоб я переїхала до Сан-Антоніо сама — просто скажи. А ні — то ми могли б жити з тобою якийсь час тут, а якийсь час — десь, де є цивілізація.

— Цей дім без мене просто розвалиться. І я не можу на довгий час залишати полковника самого.

— Ну, звичайно ж… Боїшся, що він без тебе жити не зможе.

— Він, між іншим, уже має вісімдесят один рік.

Саллі лишень головою похитала. А тоді, відвернувшись, надовго задивилася у вікно.

— Це твоя остаточна відповідь? — мовила нарешті вона.

15 квітня 1917 року

Посадив Саллі на потяг. Протягом останніх двох днів ми з нею кохалися чотири рази — це більше, ніж до того — за рік. Повернувшись до порожнього будинку, відчув страшенну порожнечу й у собі. Сів у авто й поїхав, куди очі світять… кілька разів відпускав кермо… ні, це не те. Для чогось це все та й треба — є у Творця якийсь вищий план… Я відчував, як по шкірі голови пробігає такий самий неприємний холодок, як і тоді, коли ми вирушили того фатального ранку до Ґарсія. Чи як тоді — багато років тому, — коли Фінеас узяв за недоуздок того вороного коня. Полковник хотів, щоб це зробив саме я. Та, дивлячись на всіх тих людей, я не зміг цього зробити.

Коли я повернувся, уже стемніло. Темрява панувала і в будинку. Я відшукав старий зошит, у якому ще в Остіні написав: «Сім видів самотності». Прочитав те, що колись там нашкрябав: «чоловік і жінка, які сидять поряд», «маленький хлопчик, який ухопився за ногу своєї матері», «холодний дощ», «вороняче крякання», «дівчачий сміх, що розноситься кам’яною вулицею», «розмова чотирьох поліцейських», «згадати свого батька». Потім же цей список розрісся до кількох сотень пунктів. Давно б уже треба його спалити. Ні, не зміг. Та ще й дописав: «мовчазний будинок».

Завтра треба буде звільнити всіх працівників (окрім Консуели та однієї-двох покоївок). Вони без роботи не залишаться — чоловіків нині активно кличуть на війну. Видам кожному з них пристойну суму грошей — заробіток за три місяці.

Намагався заснути, утім, усе було марно. Устав із ліжка та й подався блукати будинком, умикаючи всюди світло. Почув, як десь у дальній кімнаті з грюкотом зачинилося вікно — мабуть, од вітру. Не зміг більше терпіти цього, тож вибрався надвір — може, батькові у своєму хакале теж не спиться.

Розділ 25

Ілай-Тіететі

Осінь 1851 року

Група Пізона, який переганяв тисячу вкрадених коней, дісталася селища тижнем раніше за нас із Тошавеєм (ще кілька команчів, які вижили, повернулися трохи пізніше). Ми підрахували наші втрати — одинадцять воїнів. Однак плем’я раділо через те, що похід приніс так багато коней. Хоча ми мусили визнати: якщо так піде й надалі — у нас не залишиться воїнів, щоб їздити на тих конях.

Протягом решти літа команчі влаштовували ще походи — звісно ж, не такі масштабні. Молодим-бо воїнам були потрібні коні, щоб заплатити шлюбний викуп, і скальпи, щоб покращити свій статус у племені. Техаська армія вже завершувала будівництво другої лінії фортів — від Белкнапа до Абіліна й Мейсона. Та поселення білих уже