Син - Філіп Майєр
— На жаль, ми з вами не зможемо домовитися, — розвів він руками.
— А що як ми просто приєднаємося до вашого нафтопроводу?
— Цікаво, що це ви таке вигадали?
— Ну, просто нині він простоює майже порожнім — так і заіржавіти може.
— Якщо ви надумали бурити свердловини самостійно, міс Мак-Каллоу, то, дозвольте вас запевнити, — ви підете найкоротшим шляхом до банкрутства. І решту життя злидарюватимете в халупі, напхом напханій неграми та іншими жебраками. Якщо ж пристанете на мою пропозицію — ваша земля забезпечуватиме добробут вашої родини ще не одне століття. І, щоб отримати це, вам не доведеться нічогісінько робити — просто підписати угоду, та й годі.
Джинні знала, що все це неправда. Та водночас вона не могла сказати, чому саме. Крім того, вона боялася бовкнути щось таке, що викаже її цілковите невігластво, якщо цього вже не сталося. Тож дівчина, схопивши свою сумочку та потиснувши менеджерові руку, пішла геть — навіть не дочекавшись, доки офіціант принесе ті біфштекси. Слід було б заплатити три долари за свій, але — ні, вона не повернеться туди. Ну ось, можна й притишити крок. Містечко, що було назване на честь їхньої родини; довга вулиця із затишними навісами біля кафе, акуратно припаркованими машинами та цегляними фасадами магазинів; над усім цим — яскрава блакить неба. Джинні, неквапно простуючи бруківкою, подумала, що переймається через ті три долари за біфштекс навіть більше, ніж через те, що відмовилася від угоди на чотири мільйони.
А все-таки вона лише дурне дівчисько, і до «дорослої жінки», якою назвав її Фінеас, їй іще дуже далеко. Що там казав бухгалтер? Що уряд стягне з неї п’ять мільйонів податку за нерухомість? Якось не схоже на правду — як і балачки того менеджера. Фінеас казав їй, щоб не хвилювалася через це: їм іще можуть дати відтермінування, та це насправді її й не хвилювало. І ще він казав, що їм треба якнайскоріше знайти справді хороших майстрів із буріння.
Бруківка закінчилася, і парадно-вихідні туфлі Джинні занурилися в дорожню куряву — це їх викидати потім доведеться. Вона дійшла вже до тієї частини містечка, де у своїх убогих халупах животіли мексиканці (в одній кімнаті — по десятеро). Та сама картина, що й завжди: хмари мух в’ються біля шматків сушеного м’яса, що розвішані тут скрізь. Може, хутко повернутися назад — до ресторану, де, мабуть, іще сидить той менеджер?
Ні, вона туди не повернеться. Бо розуміє, що їй самій — без Фінеаса — беззмістовно провадити ділові розмови з будь-ким. Вона ж уміє говорити лише всіляку маячню — як-от про той нафтопровід. Але ж Фінеас не житиме вічно. Незабаром вона втратить його — так само, як і батька.
Онде порпається у своєму городі Ед Фрімен. Певно, він досі не віддав гроші, які заборгував її батькові (дуже вже винувато глянув на неї, коли вона помахала йому рукою). Джинні попрямувала далі — уздовж іригаційної канави; спина її вже стала геть мокрою від поту.
Батькові було байдуже, що вона терпіти не могла математику, — він-бо вважав, що їй ця наука взагалі не потрібна. І помилявся, бо без цих знань вона тепер почувається несосвітенною дурепою. Ну як той менеджер спромігся так швидко помножити ті величезні цифри?
«Геометрія… — подумала вона. — Наука, у якій я нічогісінько не тямлю!»
Ось повз неї проїхало, здіймаючи хмари пилюки, авто: якийсь білий віз на роботу чотирьох мексиканців. Номер: 7916. Скільки це буде — сімдесят дев’ять помножити на шістнадцять? Це ж неможливо порахувати! А той менеджер це вміє — хоча вона гадки не має, як можна такому навчитися.
Повернувшись додому, Джинні одразу ж зателефонувала Фінеасові й детально розповіла йому про ту розмову з менеджером. І повторила те, що бовкнула тоді про нафтопровід. Фінеас заспокоїв її, запевнивши, що жодної таємниці вона не розкрила, — це було відчутним полегшенням для неї. А перш ніж попрощатися, він запросив її до Остіна: хотів, щоб вона була присутня на його зустрічі з однією дуже важливою людиною.
Розділ 27
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
17 квітня 1917 року
— А ви, бува, не збираєтесь зайнятися фермерством, полковнику?
— Авжеж, збираюся. Не хочу-бо відставати від прогресу.
Їх близько п’ятдесяти. Сидять у святкових костюмах за столом у нашій великій кімнаті, наминають філе, п’ють кларет і, розвісивши вуха, слухають байки полковника про «дивовижний південний клімат». Я сиджу в затінку на терасі, ледь утримуючись від спокуси вийти до них і сказати правду. А правда — у тому, що полковник спокійнісінько пристрелить будь-якого фермера, який лишень натякне нам про платню за перегін нашої худоби через його територію. Крім того, мій батько все життя торочив, що порпатися в землі — заняття для телепнів. Його начебто індіанці так навчили, але насправді так вважають усі, хто змалку їздить верхи: від заможних власників ранчо до найубогіших вакуерос.
— Техас — це ж суцільний зимовий сад, — виголошує далі свою промову полковник. — Двісті вісімдесят вісім погожих днів! Вам ніколи більше не доведеться розгрібати сніг.
Дехто з гостей аплодує.
— І ще одна важлива річ, — веде далі він. — Емансипованих жінок тут значно менше, ніж в Іллінойсі.
Сміх, овації… Я затуляю вуха. А тоді йду геть; краще прогулятися, ніж це слухати.
Атож, їм покажуть лише найкращі ферми, а не ті, де вода така солона, що не годиться для зрошення. І не розкажуть, що в Техасі — безліч ферм, де земля повернулася до стану напівпустелі (мертвий ґрунт — так само, як у Чіуауа).
18 квітня 1917 року
Біля крамниці зустрів Реймонда — сина Мідкіффа. Він саме переганяв дорогою невеличке стадо корів, коли побачив під деревами гурт фермерів з Іллінойса, які ховалися там від невеличкого дощу з градом, що вже, щиро кажучи, минув.
Фермери отетеріло розглядали градини — завбільшки як апельсини — і торочили одне одному, що така як уперіщить по голові — то й гаплик. А один із них спитав Реймонда, чи завжди тут випадають отакі дощі.
— Звісно ж, ні, — відповів той. — Минулого року, наприклад, справжні дощі йшли —
