Син - Філіп Майєр
Коли я потім натрапив на полковника, той себе не тямив од люті.
— Зараз же, зараз же треба дати копняка тому косоокому, кривобокому, кривозадому сучому синові! І звідки він тільки взявся там зі своїми шолудивими телятами?!
Я пояснив, що просто так звільнити Реймонда Мідкіффа ми не можемо. Він натомість відповів, що тоді його треба пристрелити, та й годі. Мені лишалося тільки нагадати йому, що Мідкіффи — наші друзі й сусіди.
Але фермери все одно подумали, що Реймонд лише пожартував. Поля зі зрошувальними системами мали просто розкішний вигляд, а справжню ситуацію в нашому штаті ці чужинці оцінити просто не могли. Хтось чув, як вони примовляють давнє прислів’я «тягай плуга — дощ сам піде»; видавалося, ніби їх принесло сюди не просто з іншого штату, а й з іншого часу — минулого, звісно.
Уся ця метушня, так чи інакше, змушує мене почуватися майже смертельно самотнім… Утім, це для мене — звичний стан душі.
19 квітня 1917 року
Зéмлі ранчо Пінкард — понад сто секцій — господарі розпродали й переїжджають до Далласа. Я пішов попрощатися з Елдріджем Пінкардом — своїм однолітком (його батько прибув сюди невдовзі після полковника). Він і в очі глянути мені не міг.
— Я мусив це зробити, Піте. Посуха не залишила мені вибору — навіть високі ціни на яловичину не врятували б. Тож я пішов і забрав із банку гроші, які там іще залишилися.
— Ти, як я чув, уже придбав ділянку землі десь у Центральному Техасі?
— Цілих дві секції! — гірко розсміявся він.
— Вистачить, щоб десяток бичків пасти.
Знизавши плечима, він поколупався в землі носком черевика. А тоді обвів прощальним поглядом свої колишні володіння.
— Перш ніж ти подумаєш, що я просто наклав у штани…
— Я так не вважаю, — збрехав я.
— Уважаєш. Але я ціную й це. Знаєш, я б не казав того, що зараз тобі скажу, нікому з вас — тих, які залишаються. Та ми з тобою дружимо ще відтоді, як тут жили індіанці.
— Так воно і є.
— Я вже зовсім повісив, було, носа, доки не побалакав із Юстісом Касвеллом. На війну? — похитав він головою. — Піте, мине ще рік — і всі справжні чоловіки вже будуть там, за океаном. Тут я малої нужди справити не можу без того, щоб із мене заставу в десять доларів не стягнули. І… відверто кажучи — я заздрю тим хлопцям, які подорожують зараз морем до Європи. Вони-бо, коли дістануться Франції, побачать стільки такого, чого я в житті своєму не бачив! Тільки-но я це зрозумів — став дивитися на своє становище як на останній шанс побачити світ. І я був би останнім дурнем, якби не скористався ним.
— Зрозуміло.
— Наші з тобою батьки наче й не прожили тут усе своє життя, а просто зупинилися переночувати. Отакий вигляд тепер має це місце.
— Спекулянти назнущалися з усіх нас, — тільки й сказав я.
Мені здалося, що він зараз заплаче, та я помилився. Радіти він не радів, але й сумним також не був — мабуть, йому-таки подобалася ідея побачити світ.
— Знаєш, якби я тут залишився — набудував би шосе, щоб можна було швиденько давати всьому лад. Уявляєш: десять хвилин їдеш в авто замість того, щоб плентатися верхи чотири години! Не треба було б ночувати на пасовиськах: раз — і вдома. Корм худобі можна було би просто з вантажівок розкидати. У тебе все це вийшло б дуже добре — якби ти тільки цього справді захотів. Але ми з тобою мусимо визнати, — мій друг наступив на мескітовий пагінець, — що ніхто й ніщо вже не поверне колишню красу цій зґвалтованій землі. Хотів би я, щоб наші батьки фотографували тутешні пейзажі тоді, коли ми були малими. Я б тоді стер зі своєї пам’яті те, що бачу зараз перед собою.
Коли я прийшов додому, мій батько сказав, що був у курсі планів Пінкарда від самого початку. І тому вже кілька місяців як вирішив придбати права на корисні копалини в надрах половини їхніх земель. Я спитав, звідки ми візьмемо стільки грошей.
— Треба продати пасовиська на тому березі Нуесес, — мовив він.
— А де ж ми бичків пастимемо?
— Завдяки знижці нам звільниться по тридцять одному з половиною долару за акр. Тож ми зможемо заплатити не лише за ті корисні копалини, а й за половину земель Ґарсія.
— Пасовиська за річкою Нуесес можна побачити з будь-якого пагорба нашої території, — заперечив я.
— То й що? Розкуплять їхні фермери, і ми милуватимемося їхніми красунями-доньками.
— А якщо я скажу «ні»?
— Можеш казати все, що завгодно.
Звичайно, я підписав усі папери, які мені підсунув полковник. Тепер намагаюся втішити себе думками, що ті пасовиська були не такими вже й зручними для нас. Батько ж утішає мене тим, що ці права на корисні копалини значно важливіші за продані землі.
— Поверхня там і купи лайна не варта, — казав він. — На наше щастя, ті невігласи-янкі надто покладаються на свою «освіту» й тому думають, що знають геть усе.
Послухати його балачки — то все просто чудово. Але ж ті землі були найпридатнішими для випасу бичків. І тепер нам із вакуерос відчутно додасться роботи, а ще збільшаться витрати на розведення худоби.
Щодо корисних копалин — по берегах річки стали активно бурити свердловини, знайшлася робота для всіх безробітних водіїв вантажівок та підсобних робітників. Ціни на оренду землі зросли втричі. Однак нафту наразі знайшли аж біля Пьєдрас-Пінтас — далеченько на схід звідси. Та й ті свердловини забезпечують лише по кілька сотень барелів на день. Усе ж інше — газ, який наразі нікому не потрібен.
26 квітня 1917 року
Полковник, якого не було вдома весь тиждень, повернувся сьогодні з Вічіта Фоллс і гордо мені оголосив, що придбав майже нову роторну бурову установку за дуже низьку ціну; установку привезли сюди на кількох старих вантажівках. «Її колишній власник розорився», — сказав він, наче лише через те й наважився на цю покупку.
Також мій батько привіз сюди п’яного як чіп гаврика, який стверджував, що він геолог. А з ним — іще чотирьох пияків, перший із яких назвався майстром із буріння, другий — монтером установки, а третій і четвертий — кранівниками. Вигляд ці п’ятеро мали такий, ніби проспали всю ніч у калюжах, де до того весь день валялися свині.
— Де ти роздобув отаке «диво природи»? — спитав я.