Син - Філіп Майєр

— Невже вітряки нові ставитимемо?

— Це все не твої турботи, — «заспокоїв» мене полковник.

Та й зник разом із геологом до земель Ґарсія — обдивлятися піщані пасовиська. Що ж до тих чотирьох — вони спокійнісінько повсідалися на нашому ґанку, щоб пиячити собі й далі.

4 травня 1917 року

Урешті-решт вони не знайшли нічого ліпшого для буріння, ніж ділянка, розташована на відстані півмилі від нашого будинку. Бачте, полковник років із п’ятдесят тому начебто помітив, як там крізь землю просочується нафта (хоча відтоді ніхто й ніколи там не бачив нічого подібного).

— Невже ти не знайшов на наших чотирьох сотнях секцій кращої ділянки, ніж ця? — спитав я батька. — Будинок же весь труситиметься, коли почнеться буріння!

— Мені підказав мурашиний лев. А до них завжди треба прислухатися.

От не розумію я: чи то полковник вважає мене простачком, чи то він сам такий.

27 травня 1917 року

Мексиканці — усі як один — панікують. Шестеро наших кращих робітників, у тому числі Аарон і Фаустіно Родріґеси, повідомили мені, що терміново звільняються з роботи й повертаються до Мексики. Мовляв, тут для них та їхніх родин стає надто вже небезпечно.

У чому причина? Та в тому, що в Остіні якісь добродії виділили кошти на розширення загонів рейнджерів; нині їх на весь Техас — чотири десятки. Планується збільшити їхню кількість до восьми сотень.

Як не намагався я переконати наших вакуерос, що до Мексики повертатися небезпечно, бо там іде війна, — усе марно. Вони торочать своє: мовляв, там усе одно безпечніше, ніж тут.

Фредді Рамірес (той самий сегундо, який першим виявив, що Ґарсія крадуть нашу худобу) теж написав заяву про звільнення. Він сказав, що хоче найнятися на завод у Мічиґані, де все ще приймають на роботу мексиканців, ну, чи ще кудись.

— Мічиґан? — спробував я пожартувати, удаючи, що відігріваю змерзлі долоні. — Муй фріо!

— Холод, на відміну від рінче, нас не вб’є, — дуже серйозно відповів він.

Щодо полковника — йому начхати на те, що ми щойно втратили сімох найкращих вакуерос. Його ж бо цікавить лише буріння свердловини. Для того щоб змонтувати бурову вишку та провести інші приготування на вибраній ділянці, йому знадобилася допомога половини всіх наших робітників, які залишилися. І ось розпочалося, власне, буріння. Гуркіт, м’яко кажучи, жахливий — схоже на залізничну станцію, де безперервно стукотять-грюкотять потяги, що нікуди не збираються від’їжджати. А раніше ж тут що було чути? Мукання корів, поскрипування вітряків, — та й усе. Вікна в нашому будинку всі відчинені через спеку, тож я, коли вдома, напихаю вуха ватою.

19 червня 1917 року

Вони все бурять і бурять, але поки що нічого не знайшли — пісок, та й край. А час іде, і наше містечко змінилося так, що його з першого погляду й не впізнати: це через те, що Пінкард і власники таких самих — тільки менших — ранчо попродавали свої землі. Замість коней і вакуерос — вантажівки й сезонні робітники. Ґілберт у своїй крамниці тонами продає добрива. Я зайшов до нього, щоб придбати кілька копаниць і лопат, а ще — деякий запас куль тридцятого калібру для «Льюїса». І побачив, що ціни тут утричі вищі, ніж були ще донедавна.

— Мене теж обдереш, як липку? — мовив я.

— Та що ти! — він удав, що старанно підраховує щось у блокноті. — Ми жменька тих, що залишилися тут, — повинні горою одне за одного стояти. Ось — цього буде досить.

Узяв він із мене, звичайно, усе одно більше, ніж за старими цінами, відсотків на двадцять. Та я промовчав — нехай уже йому грець.

— А хто ще залишився? — спитав я натомість.

— Із мексиканців — усі забралися геть. Варґаси, Ґузмени, Мендеси, Еррера, Рівера… чорт забирай, у мене стільки прізвищ у голові не вміщується. Коротше кажучи, десять мексиканських сімей одного дня продали своє майно Шоу — ну, який мебльовані кімнати здає, — купили кілька старих вантажівок та й вирушили до Мічиґана. Вони геть увесь теплий одяг і ковдри в мене розкупили — їх же було чоловік сорок чи п’ятдесят. І казали, ніби на один із заводів Форда влаштувалося на роботу одразу дві тисячі мексиканців. Уяви лишень собі — оте бидло будуватиме машини й усе таке інше. Сміх та й годі!

Я мало не сказав йому, що ті, кого він обізвав «бидлом» (принаймні, Варґас і Рівера — точно), здобували вищу освіту в Мехіко в той час, коли він та його недолугі брати розважалися з повіями в Іґл-Пассі.

— Навіть старий Ґомес — і той розпродав усе зі своєї крамниці за собівартістю, — тим часом вів далі Ґілберт. — Тож мені дісталося бозна-скільки усілякого добра: ящики чорізо, вуздечки з кінського волоса, шкіряні лассо. Та ще й — уяви лишень собі! — купа всілякого непотребу, що належала Ґомесу як курандеро. Тож ти балакаєш зараз із новим курандеро нашого містечка.

Від самої думки про те, що мексиканець довірив Ґілбертові свої ліки, мені стало кепсько. Тож я швиденько заплатив за покупки й поквапився до виходу, але господар крамниці знову заговорив.

— Знаєш, а я навіть сумую за тими мексиканцями, — зітхнув він. — Незважаючи навіть на те, скільки неприємностей через них сталося.

Ти ба — вбивця проявив сентиментальність! Але чим я, власне, кращий за нього?

Отож, із нашого містечка поїхали мексиканські родини, чиї предки — від п’яти до десяти поколінь (це довше, ніж будь-яка тутешня родина білих)! — жили й працювали на цій землі. Та замість них дуже скоро поприїжджали інші — ті, які вирішили таким чином урятуватися від війни в північній частині Мексики. Англійською вони зовсім не говорять і, скільки я знаю Ґілберта, — стануть легкою здобиччю для нього. Та я вважаю, що на сьогодні спокійніше все-таки тут, ніж у самісінькому епіцентрі війни. Мій батько якось сказав: «Не розумію, що їм там не подобається. Податки, наприклад, платити не треба».

Повернувся додому й одразу ж поїхав верхи до нашого пасовиська під номером дев’ятнадцять, щоб допомогти перегнати звідти бичків.

Ми потроху будуємо нові паркани, та й узагалі — на наших пасовиськах усе, як казав Пінкард, іде як по маслу. Але це тільки так здається, бо цій землі бракує… душі. А коли саме вона, ця душа, її покинула — ніхто, найпевніше, і не знає.

20 червня 1917 року

Поїхав у Вічіта Фоллс за новою вантажівкою (дві з