Гра в бісер - Герман Гессе

та залишити Провінцію і весь час давав мені зрозуміти, як багато для нього важить моя порада, моя підтримка і вміння мовчати, бо за межами Касталії він, мовляв, не має жодного приятеля, крім мене, і не знає тамтешнього життя. Признаюся, мені було приємно слухати ці слова, і, мабуть, вони були не останньою причиною того, що я відкрив Йозефові свою душу і, так би мовити, віддався йому в руки; я беззастережно повірив йому. Та минув якийсь час, і мені все це знов почало здаватися підозрілим і неймовірним, я вже не знав, чи він справді чогось сподівається від мене, а якщо сподівається, то чого саме, чи ті хитрощі, якими він піймав мене, були невинними чи дипломатичними, наївними чи лукавими, чи він був щирий, чи прикидався і грав. Він настільки переважав мене і стільки зробив мені добра, що я взагалі не насмілився б на такі міркування. В кожному разі, тепер я вважаю його запевнення, буцімто він опинився в такому самому становищі, як я, і так само потребував моєї допомоги й прихильності, як я його, просто даниною ввічливості, приємним, заспокійливим навіюванням, яким він мене обплутав; не можу лише сказати, наскільки його гра зі мною була свідомою, обдуманою і навмисною, і наскільки, незважаючи на все, наївною і природною. Бо Магістр Йозеф був великим артистом; з одного боку, в ньому жило таке непереборне прагнення виховувати, впливати, зціляти, допомагати, розвивати, що всі засоби здавалися йому добрими, а з другого боку, він не міг робити навіть найменшого діла, не віддавшись йому цілою душею. Одне знаю напевне: він тоді поставився до мене як приятель, як великий лікар і керівник, більш не відпускав мене від себе і врешті розбудив і зцілив, наскільки це взагалі було можливе. Та ось що дивне і дуже схоже на нього: вдаючи, немовби для того, щоб піти з Касталії і скласти з себе обов’язки Магістра, він потребує моєї допомоги, спокійно, не раз навіть схвально вислухуючи мою гостру й наївну критику або й лайку та звинувачення на адресу Касталії, сам роблячи все, щоб звільнитися від неї, він насправді привабив мене назад до Провінції, наново привчив до медитації, з допомогою касталійської музики й самозаглиблення, касталійської ясності й мужності перевиховав і переінакшив мене, знов зробив з мене, такої некасталійської, при всій моїй симпатії до вас, і навіть антикасталійської людини рівного вам, а з моєї нещасливої любові до вас — щасливу».

Так розповідав Десиньйорі, і в нього, певне, були причини для захват ту та вдячності. Мабуть, не дуже важко з допомогою наших давно випробуваних методів привчити до стилю касталійського життя хлопчика чи юнака, але набагато складніше виховати цю звичку в людині, якій уже минув п’ятий десяток, навіть якщо вона сама залюбки йде назустріч. Звичайно, Десиньйорі не став цілковитим, а тим паче зразковим касталійцем. Але Кнехт таки домігся того, чого хотів: затятий його товариш позбувся свого гіркого, безпросвітного смутку, надмірно вразлива, колись мужня, а тепер ляклива душа знов набула ясності й гармонії, замість деяких поганих звичок з’явилися нові, гарні. Певна річ, Магістр Гри в бісер не міг сам виконати всієї потрібної для цього дрібної праці; він покликав на допомогу почесному гостеві апарат Вальдцеля й Орден, навіть послав до нього додому на якийсь час учителя медитації з Гірсланда, резиденції Ордену, щоб той постійно контролював його вправи. Проте планування цих заходів і керівництво ними лишалися в його руках.

Минав восьмий рік перебування Кнехта на посаді Магістра, коли він, після неодноразових запрошень товариша, відвідав його дім у столиці. З дозволу керівництва Ордену — настоятель Александр був його близьким приятелем, — він використав один святковий день для цих відвідин, від яких багато чого сподівався і які, проте, цілий рік уже відкладав почасти тому, що хотів спершу впевнитись у Плініо, а почасти, мабуть, через цілком зрозумілий острах: адже це був перший його крок у той світ, звідки Десиньйорі приніс свій закам’янілий смуток і де для нього було стільки важливих таємниць. Він побачив, що в цілком сучасному будинку його товариша, який той поміняв на старовинну оселю роду Десиньйорі, володарює ставна, дуже розумна, стримана дама, а дамою командує її гарненький, галасливий, не дуже вихований синок, навколо особи якого тут, мабуть, усе крутилося і який, видно, перейняв від матері владний, гордовитий, трохи принизливий тон у стосунках з батьком. До речі, тут відчувався холодок і недовір’я до всього касталійського, проте мати й син не дуже довго змогли опиратися яскравій особистості Магістра; крім того, сама вже посада його мала для них у собі щось таємне, священне й легендарне. І все ж таки під час першої зустрічі всі трималися дуже скуто й вимушено. Кнехт очікувально мовчав і більше придивлявся до того, що діється навколо, господиня приймала його з холодною, офіційною ввічливістю і внутрішньою нехіттю, як високого рангу офіцера ворожої армії, присланого на постій, син Тіто поводився найвільніше, бо, мабуть, уже не раз був свідком таких ситуацій, розважався ними й щось собі на них вигадував, його батько, видно, більше грав роль голови дому, ніж був ним насправді. Між ним і дружиною панував тон лагідної, обережної, трохи сторожкої ввічливості, що ніби ходила навшпиньки, дружина підтримувала цей тон багато легше й природніше, ніж чоловік. Він явно намагався налагодити товариські стосунки з сином, а той, мабуть, звик уже або здобувати з цього собі якусь користь, або зухвало відпихати батька. Одне слово, їм було тяжко разом, ніби вони мусили щось приховувати, ніби насилу стримували свої Поривання й боялися дати волю своїй гіркоті, вибухнути й викликати ще більше напруження, а стиль їхньої поведінки й розмови, як і стиль усього дому, був трохи надміру вишуканий, надто підкреслений, наче ніякий оборонний вал не був би достатньо міцним і надійним, щоб захистити цей дім від можливих вторгнень і нападів. І ще одне спостеріг Кнехт: віднайдена душевна ясність тут знов майже зникла з обличчя Плініо; у Вальдцелі або в резиденції Ордену, Гірсланді, він неначе забував про свою пригніченість і свій смуток, а тут, у власному домі, на нього знов налягала густа тінь, його знов було за що ганити, але й було за що жаліти. Дім був гарний і свідчив про заможність і любов до комфорту, кожна кімната була опоряджена відповідно до своїх розмірів, у кожній панувала гармонія двох або трьох кольорів, подекуди траплялися цінні твори мистецтва, на яких Кнехт радо спиняв свій погляд, але