Гра в бісер - Герман Гессе

Провінцію від твоїх наскоків, і мені дуже приємно, що на мені вже не лежить тяжкий обов’язок, який колись виснажив мене до краю. Бо не легко відбити такі блискучі атаки, як оце твоя. Ти, наприклад, кажеш про людей, що там, за межами Касталії, «живуть справжнім життям і роблять справжнє діло». Це звучить так категорично, гарно й щиро, майже як аксіома, і якби хто захотів заперечити її, то мусив би порушити всі правила чемності й нагадати обвинувачеві, що в те «справжнє діло» входить частково і праця для добробуту й підтримки Касталії в комісії, з якою ти сюди прибув. Але тепер нам не до жартів. Я бачу з твоїх слів і чую з твого тону, що серце твоє й далі повне ненависті до нас, але одночасно й відчайдушної любові, заздрості та палкої туги. Ми для тебе — боягузи, трутні або діти, що граються в дитячому садку, проте свого часу ти вбачав у нас вічно веселих богів. З того, що ти сказав, я можу зробити принаймні один висновок: вина за твій смуток, твоє горе чи як ми ще його назвемо, все ж таки, мабуть, лежить не на Касталії, причину його треба шукати десьінде. Якби винні були ми, касталійці, ти б напевне сьогодні не робив нам тих самих докорів і звинувачень, що й під час наших хлоп’ячих дискусій, колись ти мені розкажеш про себе докладніше, і я не сумніваюся, що ми знайдемо, як зробити, щоб ти був щасливий і веселий чи принаймні став добріший і терпиміший до Касталії. Бо, наскільки я міг досі зрозуміти, твоє ставлення до нас і до Касталії, а отже, й до своєї молодості, до своїх шкільних років — фальшиве, неприродне, сентиментальне, ти розчленував свою власну душу на касталійську й світську й тяжко мучиш себе через ті справи, за які не відповідаєш. Але цілком можливо, що ти надто легко ставишся до інших речей, відповідальність за які лежить саме на тобі. Я маю підозру, що ти вже давно не робив вправ з медитації. Правда ж? Десиньйорі гірко всміхнувся.

— Який ти проникливий, domine! Кажеш, давно? Я хтознаколи, багато років тому, відмовився від чарівного ліку медитації. Як ти раптом почав дбати про мене! Того разу, коли я був у Вальдцелі на канікулярному курсі і ви мене так щедро обдарували ввічливістю й зневагою, так гордовито відвернулися від моїх спроб поновити дружні стосунки, я приїхав додому з твердим наміром назавжди викорчувати з своєї душі все касталійське. Відтоді я відмовився від Гри в бісер, ніколи більше не робив вправ з медитації, навіть музика довго викликала в мене відразу. Натомість я знайшов собі нових товаришів, що навчили мене світських утіх. Ми пиячили й розважалися з дівчатами, перепробували всі приступні нам спроби одурманювати себе, опльовували й висміювали все добропорядне й оточене пошаною, всі ідеали. Звичайно, таке шаленство тривало не так уже й довго, але достатньо, щоб стерти з мене рештки касталійського полиску. А коли згодом, через багато років, один випадок переконав мене, що я перебрав міру й деякі засоби медитації мені дуже знадобилися б, я був уже надто гордий, щоб починати наново.

— Надто гордий? — тихо перепитав Кнехт.

— Так, надто гордий. Я за цей час устиг поринути у вир життя й стати світською людиною. Я вже не хотів нічим відрізнятися від світських людей, не хотів іншого життя, ніж їхнє, сповнене пристрастей, дитинне, жорстоке, невгамовне життя, що борсається між щастям і страхом; я знехтував можливість створити для себе полегшене, привілейоване буття з допомогою ваших засобів.

Магістр пильно дивився на нього.

– І ти витримував це життя стільки років? І не пробував ніяких інших засобів, щоб покласти йому край? — запитав він.

— Чого ж, пробував, — сказав Плініо. — І пробую ще й тепер. Часом я знову упиваюся і майже ніколи не можу заснути, чимось себе не одурманивши.

Кнехт на мить заплющив очі, наче раптово відчувши втому, тоді знов пильно глянув на друга. Він мовчки дивився йому у вічі, спершу допитливо й поважно, потім дедалі лагідніше, привітніше й веселіше. Десиньйорі потім казав, що ніколи ще не бачив людських очей, які були б водночас такі допитливі й такі ласкаві, такі невинні й такі вимогливі, такі неймовірно приязні й такі велемудрі. Він признавався, що той погляд спершу бентежив і дратував його, тоді почав заспокоювати і помалу скоряти своєю лагідною силою. А проте він ще спробував боронитися.

— Ти сказав, — озвався він, — що знаєш спосіб зробити мене щасливішим і веселішим. Але й не подумав запитати, чи я хочу цього.

— Ну, — засміявся Йозеф Кнехт, — якщо ми можемо зробити людину Щасливішою і веселішою, то повинні будьщо домогтися цього, байдуже, проситиме вона в нас такої допомоги чи ні. Та й як ти можеш не хотіти цього, не шукати шляхів до цього? Тому ж ти й тут, тому ж ми й сидимо знов один навпроти одного, тому ти й вернувся до нас. Ти ненавидиш Касталію, зневажаєш її, ти надто пишаєшся своїм світським ярмом, своїм смутком, щоб полегшити їх крихтою розважності і годиною медитації, а проте всі ці роки тебе вела й вабила сюди потаємна, непоборна туга за нами й за нашою веселістю, аж поки ти нарешті повернувся до нас. Тепер ти повинен ще раз спробувати щастя. І я кажу тобі: цього разу ти прийшов саме вчасно, коли я також тужно чекав поклику з вашого світу, чекав, що переді мною відчиниться брама до нього. Але про це поговоримо іншим разом! Ти багато чого довірив мені, друже, дякую тобі за це, і ти побачиш, що й я маю в чому тобі сповідатися. Вже пізно, ти завтра вранці їдеш, а на мене знов чекає тяжкий день, нам час іти на спочинок. Але подаруй мені ще чверть години.

Він підвівся, підійшов до вікна і глянув угору, туди, де між рухливими хмарами прозирали смуги чистого нічного неба, всіяні зорями. Він затримався біля вікна, тому гість теж устав і підійшов туди. Магістр стояв, дивлячись угору, й спокійно вдихав прохолодне осіннє повітря. Він показав рукою на небо і мовив: — Глянь на ці хмари зі смугами чистого неба! Спершу здається, що глибина там, де найтемніше, але зразу ж починаєш розуміти, що ця м’яка темінь — тільки хмари, а космос із його глибинами починається коло берегів та фіордів тих небесних хребтів і простягається в безмежність, де врочисто сяють зорі, як найвищий символ