Гра в бісер - Герман Гессе

я ще чогось вартий, чи я зберіг своє мистецтво Гри, свої знання і все, що дала мені елітарна школа, я, проте, намагався врятувати цей мій духовний скарб чи бодай якусь його частку; коли я накреслював схему Гри або аналізував фразу з неї одному із своїх тодішніх товаришів, що хоч і пробував висловлювати свою думку про Гру в бісер, але зовсім не розумів її духу, тому невігласові це здавалося якимись чарами. На третьому чи на четвертому році навчання в університеті я взяв участь у курсі Гри у Вальдцелі. Я знов побачив містечко, знайомі околиці, нашу стару школу, Селище Гри, і мене охопила гірка радість. Але тебе тоді не було, ти навчався десь у Монтпорті чи Койпергаймі, і тебе вважали за відданого науці дивака. Курс Гри, в якому я брав участь, був лише канікулярним курсом для нас, бідолашних світських людей і дилетантів, а проте мені було не легко його скінчити, і я пишався, одержавши наприкінці звичайну трійку, ту задовільну оцінку, що давала ще право знов узяти участь у такому канікулярному курсі.

Минуло ще кілька років, я вдруге зібрався на силі, записався на канікулярний курс, яким керував твій попередник, і зробив усе, що міг, аби тільки не осоромитись перед Вальдцелем. Я перечитав давні конспекти, спробував трохи поновити своє вміння зосереджуватись, одне слово, я своїми скромними засобами готувався до канікулярного курсу, настроюючись і звертаючи всі свої думки на нього, як справжній гравець у бісер готується до великої щорічної Гри. І ось я прибув до Вальдцеля, де після кількарічної перерви відчув себе ще чужішим, але й зачарованішим, наче повернувся на чудову, втрачену батьківщину, мову якої я почав забувати. Цього разу здійснилося і моє палке бажання побачитися з тобою. Ти пам’ятаєш це, Йозефе? Кнехт пильно глянув йому у вічі, кивнув головою і ледь усміхнувся, проте не сказав ні слова.

— Гаразд, — повів далі Десиньйорі, — отже, ти пам’ятаєш. Але що саме ти пам’ятаєш? Хвилинне побачення із шкільним товаришем, коротку зустріч і розчарування; ти пішов собі далі і вже не думаєш про цю зустріч, хіба що тобі через десятки років нечемно нагадає про неї той, з ким ти зустрічався. Хіба не правда? Хіба вона для тебе мала якусь більшу вагу? Він був дуже схвильований, хоч, видно, щосили намагався опанувати себе. Здавалося, він хотів вилити все, що за багато років накипіло в нього на душі й чого він не міг подолати в собі.

— Ти забігаєш наперед, — дуже обережно мовив Кнехт. — Чим та зустріч була для мене, я скажу, коли настане моя черга звітуватися перед тобою. А поки що ти маєш слово, Плініо. Я бачу, що для тебе та зустріч не була приємною. І для мене також. А тепер розповідай далі, як ти себе тоді почував. Говори щиро, нічого не приховуй! — Спробую, — відповів Плініо. — Докоряти тобі я не збираюся. Мушу також визнати, що ти тоді повівся зі мною цілком коректно, навіть більше ніж коректно. Коли я тепер прийняв твоє запрошення приїхати До Вальдцеля, де я після того другого канікулярного курсу більше ніколи не був, і навіть коли ще раніше погодився ввійти в комісію для перевірки касталійського бюджету, то все тому, що мав намір побачитися з тобою і поговорити про ту зустріч, байдуже, чи нам обом приємно буде, чи ні. А тепер слухай далі. Я приїхав на канікулярний курс, і мене поселили в готелі. Учасники курсу всі були приблизно мого віку, деякі навіть чимало старші. Нас набралося щонайбільше двадцятеро, переважно касталійців, але то були або погані, байдужі, відсталі гравці в бісер, або початківці, яким дуже пізно заманулось трохи ознайомитися з Грою; мені аж легше стало, коли виявилось, що серед них немає жодного мого знайомого. Хоч наш керівник, службовець Архіву, сумлінно поставився до свого завдання і був дуже ласкавий з нами, проте весь курс від самого початку мав відтінок другорядного й непотрібного, неначе якогось примусового, — здавалося, що його учасники, випадково, нашвидку зібрані, так само мало вірили в справжній сенс і успіх, як і їхній учитель, хоч ніхто не признавався в цьому. Так і хотілося запитати: навіщо сюди з’їхалася ця жменька людей, навіщо вони добровільно взялися за справу, на яку в них не вистачає снаги і якою вони надто мало цікавляться, щоб тривалий час віддаватися їй і йти заради неї на жертву, і навіщо вчений знавець витрачає свою силу на лекції і на вправи, від яких і сам навряд чи сподівається успіху? Аж багато пізніше я довідався від досвідчених людей — тоді я не знав цього, — що мені з тим курсом просто не пощастило, що якби склад його учасників був трохи інакший, він міг би стати цікавим і корисним, навіть захопити всіх. Іноді досить, сказали мені згодом, щоб знайшлося двоє учасників, здатних запалити один одного або вже знайомих і близьких один одному, щоб надихнути весь курс — і своїх товаришів, і керівника. Та ти й сам це маєш знати, адже ти Магістр Гри. Отже, мені не пощастило, в нашій випадковій групі не виявилося живої душі, що розворушила б її, додала б їй вогню, то як був, так і лишився млявий повторний курс для дорослих школярів. Минав час, і з кожним днем росло наше розчарування. Але ж, крім Гри в бісер, був ще й Вальдцель, місце священних, пильно бережених спогадів, і якщо курс Гри мене розчарував, то все ж таки для мене ще залишалася радість повернення до рідної школи, спілкування з товаришами шкільних років, можливо, побачення з тим товаришем, про якого збереглися найчисленніші й найяскравіші спогади і який для мене краще, ніж будьхто, уособлював нашу Касталію: з тобою, Йозефе. Якби я знов побачив кількох своїх шкільних друзів, якби, гуляючи улюбленими, чудовими місцями, знов зустрів добрих духів своєї молодості, якби, може, й ти знов наблизився до мене і наші розмови, як колись, переросли в диспути не так між нами з тобою, як між моєю касталійською проблемою і самим мною, тоді не шкода було б прогаяних канікул, тоді і курс, і все інше мало б свій сенс.

Перші двоє шкільних товаришів, яких я побачив у Селищі, були простодушні люди, вони радісно плескали мене по плечу і ставили дитячі запитання про моє дивовижне світське життя. Але кілька інших були вже не такі простодушні, вони мешкали в Селищі Гри, належали до молодшої еліти й не ставили наївних запитань,