Шлюбний договір - Мішель Річмонд

– Звісно ж, хочу. Навіщо я тоді сюди приїхав би, як ви думаєте? Я хочу повернути Еліс, таку, якою вона була до того, як ми стали жити в страху. Хочу повернути наше життя. Ми були такі щасливі, поки не з’явилися ви і мимохідь не перетворили все на лайно.

– Були щасливі? – гордовито посміхається Орла.

Мені хочеться її придушити.

– Так, Орло, були. Я кохаю Еліс. Я готовий на все заради неї. На все.

Я раптом розумію, що раніше нікому цього не казав. І тут же думаю, що, може, поки я не вимовив цього вголос, це і не було до кінця правдою? Так, я хотів, щоби Еліс була моєю, але, може, я кохав її недостатньо сильно?

– Тоді чому ви хочете все кинути?

– Та не все! Тільки «Договір». Я просто відмовляюся вірити, що ви не бачите різниці! Будь ласка, поясніть, як прослуховування телефонів, відеоспостереження, погрози і допити сприяють досягненню того ідеалу, про який ви говорили? Висловлюєтеся ви як адвокат, але дієте, як тиран!

Десь дзвонить телефон. Орла кидає погляд на годинник.

– Вибачте, – каже вона. – Тиранам теж іноді доводиться працювати.

Вона йде кудись у глиб будинку.

Я тиняюся кімнатою десять хвилин, п’ятнадцять, чекаю.

Ну і як зрозуміти Орлу? Я не сумнівався, що вона виявиться харизматичним вольовим лідером, схожим на Джима Джонса або Девіда Кореша. Але вона зовсім на них не схожа. Вона справляє враження уважної та майже м’якої людини, відкритої новим знанням, готової сприймати свіжі ідеї та прислухатися до критики.

Прикидається? Чи це збіг, що телефон задзвонив саме в той момент, коли я звинуватив її в жорстокості?

Я дивлюся на груповий портрет над каміном. Обабіч від Орли з чоловіком стоять Меріл Стріп і Пірс Броснан з половинками. Невже всі ці знаменитості дійсно вважають Орлу своєю подругою? Або теж потрапили в тенета, з яких не в змозі вирватися? Скільки розмов було записано? Які таємниці вийшли б назовні, якби вони спробували звільнитися?

До кімнати входить високий чоловік, за ним дріботить скотчтер’єр. Вигляд у незнайомця втомлений, рукава сорочки закачані, на ногах – поношені черевики. А я думав, ми з Орлою тут самі. Звідки він узявся?

– Здрастуйте, Джейку, – каже незнайомець, простягаючи руку. – Я Річард. А це – Шокі.

Річард років на десять-п’ятнадцять старший за Орлу. Волосся у нього скуйовджене, і взагалі, в усій його зовнішності є якась приваблива недбалість. Пес невідривно дивиться на мене, готовий захищати господаря.

– Орла дуже хоче продовжити розмову з вами, але доведеться почекати.

– Послухайте, я вже і так довго чекав. Я просто маю намір повернути свою дружину і…

– На жаль, – перебиває мене Річард, – такі питання треба обговорювати з нашим безстрашним лідером.

Він змовницьки мені підморгує.

– Упевнений, вона скоро підійде. А поки улаштовувайтеся в Альтширі – це гостьова резиденція на півдні маєтку. Там вам буде зручно. Пройдете стежкою шістсот метрів, повернете біля дерева праворуч і йдіть, поки не побачите будинок.

– Послухайте, не знаю, що за гру ви ведете…

Тер’єр гарчить. Річард простягає руку через моє плече і відчиняє двері. Потім кладе долоню мені на спину.

– Вона хвора.

Я тут же в паніці думаю, що він говорить про мою дружину.

– Еліс?

Річард відступає на крок.

– Ні, не Еліс. Орла.

Полегшення накочує різко, до нудоти.

– Я… Я не знав.

Річард кидає на мене сумний погляд, хоча долоня його, як і раніше, злегка підштовхує мене до виходу.

– Радий був познайомитися, Джейку. Орла говорила про вас і про Еліс з великим захопленням.

Двері за мною зачиняються. В обличчя б’є порив морського вітру, холод проймає до кісток. Усередині, в теплій хаті, гавкає Шокі.

Вологе повітря здається густим від туману. Котеджу ніде не видно. Знову пастка? Цілком імовірно, це у них у «Договорі» щось на зразок умовного шифру. Наприклад, один каже другому: «Щось я Джеррі не бачив». А інший йому відповідає: «Його в Альтшир відправили». А насправді обидва знають, що нещасного Джеррі скинули зі скелі, і тіло зараз несе течією на північ, повз Фарерські острови і далі, у серце океану.

91

Схований у тумані та розташований на схилі пагорбу, Альтшир є зменшеною копією будинку Орли. На двері доводиться добряче налягти плечем. Обстановка в будинку спартанська. Спальня, ванна, вітальня, крихітна кухня. Дуже холодно і пахне цвіллю. Я повертаю кран над раковиною, і з нього ллється іржава вода. Ніякої їжі в кухонних шафках немає, тільки в холодильнику самотньо стоїть пляшка води. Я відчиняю вікна, витрушую простирадла.

У залізному сарайчику поряд із котеджем знаходжу трохи дрів і сокиру. Витягаю поліна у двір і починаю їх колоти з такою люттю, що скоро у мене починають горіти м’язи рук і болить спина. Втомлений і злий, я стою, втупившись у купу дрів. Зрештою заходжу в будинок, зачиняю вікна і розводжу вогонь у грубі. А тепер що?

Скільки Орла наміряється мене тут протримати? Це знак особливої гостинності чи чергова в’язниця? Еліот з Ейлін теж побували в Альтширі перед зникненням?

Вирушаю в довгу путь до готелю за речами. У магазині беру найнеобхідніше, запихаю покупки до наплічника і швидко повертаюсь в Альтшир, поспішаючи встигнути до заходу, тому що боюся загубитися в холодній туманній імлі. Я весь час поглядаю на телефон – чи не з’явиться сигнал.

У котеджі вмикаю світло, роблю бутерброд, але їсти не хочеться. Орла так і не прийшла.

Близько опівночі я дістаю ковдри з шафи, приношу в дім сокиру і кладу її поряд із ліжком. Потім довго лежу на жорсткому матраці, дивлячись на тіні на стелі і думаючи про прапрадіда, який убив жінку в Белфасті і втік від правосуддя в Америку. Ми всі впевнені, що вже самих-то себе ми знаємо як облуплених. Кожен із нас носить у голові певний образ самого себе, перебуваючи в наївній впевненості, що встановив собі моральні межі раз і назавжди і ні за що їх не переступить.

92

Уранці місце має інакший вигляд. Туман розсіявся, і тепер у великі панорамні вікна видно море. Знову розпалюю піч – у будинку швидко стає тепло – і миюся під теплуватим душем. Поряд із канапою лежить книга відгуків. Я