Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Мовчання. Я набираю її номер. Нескінченні довгі гудки.

Під час перельоту з Белфаста в Дублін літак трясе, рейс із Дубліна до Лондона переповнений, у Гатвікському аеропорту вночі холодно, сидіння жорстке і незручне.

Нарешті літак приземляється у Сан-Франциско. Я йду по блискучому терміналу, відчуваючи всепоглинаючу втому. Штани висять на талії – за час поїздки я добряче схуд. Я поспішаю пройти через залу аеропорту, щоб випадково не налетіти на знайомих. Біля ескалатора натягую каптур нижче і зливаюся з натовпом.

Хтось гукає мене на ім’я, я обертаюся, але знайомих не бачу. Йду далі. Підходячи до стоянки таксі, я знову чую своє ім’я, потім, уже ближче, знайомий голос каже:

– Друже.

Я вражено обертаюся.

– Що ви тут робите?

– Машина чекає.

Вівіан м’яко тягне мене за руку.

– Я краще на таксі.

– Дзвонила Орла, – посміхається Вівіан. – Просила забезпечити вам повний комфорт.

Вівіан веде мене до золотистої «тесли», припаркованої біля тротуару. Такої моделі я ще не бачив, можливо, це прототип. З машини виходить водій – у строгому костюмі, дуже великий і м’язистий. Він прибирає мою сумку в багажник і відчиняє задні пасажирські дверцята. Я з тугою дивлюся на людську чергу там, де уздовж тротуару тягнеться вервечка таксі. Вівіан злегка підштовхує мене всередину автомобіля.

– Відпочивайте. У вас була довга подорож.

На сидінні поруч з нами кошик із бутильованою водою і печивом. Трохи подавшись до водія, Вівіан каже:

– Ми готові.

Вона тягнеться кудись уперед і передає мені стаканчик з гарячим шоколадом, потім відкидається на спинку сидіння. Поки ми повземо в заторі на виїзді з аеропорту, я надпиваю шоколад. Він густий, з м’ятним присмаком. Я п’ю ще. Вівіан простягає до мене руку, готова забрати порожній стаканчик.

Несподівано мене починає хилити в сон. Перельоти були такими довгими, сама поїздка, та й усі події останніх місяців забрали у мене всі сили. Насилу намагаюся не заплющити очі – куди ми їдемо? Потрібно переконатися, що я їду додому.

– Поспіть, – м’яко каже Вівіан.

– Ви відвезете мене до Еліс? – питаю я Вівіан, але вона зосереджено набирає номер у себе на телефоні. Її обличчя бачиться мені якось розпливчасто.

Водій виїжджає на Сто першу магістраль, що веде на північ. У роті в мене металевий присмак, голова паморочиться. Головне – не заснути до перехрестя з Вісімдесятою, там одна дорога піде на узбережжя до нашого дому, а інша – до мосту і на схід у гори. Ритмічне погойдування автомобіля діє як снодійне.

95

Мені сниться, що я піднімаюся по сходах ґанку, дістаю ключа із сумки і входжу в будинок.

– Еліс! – гукаю я, але мені ніхто не відповідає.

На кухонному столі лежить записка від Еліс, написана яскраво-синьою пастою. Внизу малюнок, на якому ми вдвох стоїмо перед будинком у променях яскравого оранжевого сонця. Мені подобається настрій Еліс. Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє крізь туман у нашому районі проглядало сонце. До записки прикріплений якийсь квиток.

А ось я біля входу в клуб «Боттом оф зе Гіллз». Коли я заходжу, концерт уже в розпалі. Еліс у центрі сцени, співає одну зі своїх нових пісень. Світло в залі приглушене. Офіціантка, що невідь звідки виникла, простягає мені пляшку мінеральної води, потім встає поруч зі мною біля стіни і випадково штовхає мене плечем. Ще раз. Це діє на нерви. Я сердито повертаюся до неї, але чомусь бачу тоновані вікна «тесли». Голова важка, у думках туман. Я змушую себе знову заснути, повернутися в клуб і побачити Еліс на сцені.

– Яка ж вона класна! – каже офіціантка, дивлячись на Еліс, і зникає.

Мене знову штовхають у плече, світло таке яскраве, що проникає навіть крізь тоноване скло. Голос Еліс перетворюється на шепіт, потім затихає. Де я? Неохоче розплющую очі. Хіба ми ще не вдома?

Знову поштовх. Автомобіль мотає туди-сюди. Ми їдемо по ґрунтовій дорозі, навкруги клубочиться пилюка, закриваючи огляд. Сонце сліпить очі, не рятує навіть тоноване скло.

Сонце? Це аж ніяк не Оушен-Біч і не Сан-Франциско. У нас удома сонця не буде ще місяці зо три.

Машина здіймає хмару пилу. Спека, сліпуче світло, рівнинний пейзаж, одноманітність кольорів. Ми ніби їдемо по безкрайній марсіанській рівнині. Може, я ще сплю?

Ні, щось тут не те. Зовсім не те. Я різко смикаюся вправо, очікуючи побачити Вівіан. Я вимагатиму відповідей, я хочу знати, де ми, і, найголовніше – куди ми їдемо. Але Вівіан немає, я один на задньому сидінні, переді мною – скляна перегородка. Я мружуся від безжального сонця. Крізь перегородку видно невиразні обриси голів водія і пасажира.

Мене накриває паніка. Я почуваюся дурнем. Знову те ж саме. Такий наївний. Повірив Орлі. Купився на її доброту і розумні фрази. Дозволив приспати свою пильність.

Не можна, щоби Вівіан зрозуміла, що я не сплю. Оглядаю сидіння. Нічого путнього. Пакет із печивом, у ногах – сіра вовняна ковдра. Хтось укрив мене, поки я спав, а за час сну вона з мене сповзла. Кнопок блокування вікон на звичних місцях немає, вони на блоці управління перед сидінням. Повільно, намагаючись не робити різких рухів, я дотягуюся до кнопок. Плану у мене немає. Я просто хочу втекти.

Я вже збираюся натиснути на кнопку з написом «заднє ліве», як раптом розумію, що краще натиснути праве. Хоча так доведеться перескочити через усе сидіння, перш ніж вилізти у вікно і припустити по пустелі. Якщо я вискочу зліва, водій схопить мене за дві секунди. А ось Вівіан на підборах ні за що не наздожене.

Я тихенько рухаюся вправо, обережно прибираю ковдру з ніг, заношу палець над кнопкою. На мить замислююся, подумки перебираючи в умі мізерний набір варіантів, так, мабуть, бігти через вікно – мій єдиний шанс. Урятуватися самому і врятувати Еліс. Чи жива вона?

Я натискаю на кнопку і кидаюся до вікна. Доведеться пірнати вниз головою. Буде боляче, але якось перекочуся, встану і побіжу.

Однак нічого не відбувається, вікна заблоковано. Я в розпачі тисну на дверну ручку, готуючись стрибнути і покотитися по землі. Знову нічого. Кнопки відключені. Я в пастці.

96

Машина зупиняється. Здається, що хмара пилу ніколи не розсіється. Мені нічого не видно, тільки чутно, як опускається скло водія і він комусь щось говорить.

Потім чується звук відчинення воріт – ґрунтова дорога