Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Добро і зло – складні поняття. Те, якими ми собі здаємося, і те, які ми є насправді, – не завжди одне й те саме.

Можливо, я відрізняюся від Орли і «Договору» не так сильно, як мені здавалося.

Попереду ще дві інсталяції, вони стоять дещо окремо від інших, у колі мерехтливих свічок. Мені не потрібно на них дивитися, щоби зрозуміти, хто всередині. Еліс простягає руку до тонкої перегородки, що відокремлює її від Джоанни. Коли спрацьовує датчик світла, я чую, як долоня Еліс ковзає по склу.

100

У кінці темний коридор різко повертає вправо, потім ще раз вправо. Я намагаюся зорієнтуватися в темряві. Таке відчуття, що ми повертаємося туди, звідки прийшли, з кожним кроком заходячи все далі в глиб в’язниці. Потім знову клацає вимикач, і я бачу Орлу. Вся в білому, вона стоїть біля високого канделябра і чекає на нас.

Еліс легенько тягне мене вперед. Вона йде впевнено, не зупиняючись, її долоня в моїй руці така тепла і рідна. Все, що відбувається, здається якимось надприродним, нас ніби неухильно тягне вперед невідома сила.

Ми зупиняємося перед Орлою. Полум’я свічок відкидає тіні на її бліде обличчя. Зліва – зачинені двері, пофарбовані золотою фарбою. Справа – ще одні зачинені двері, просто білі.

– Привіт, друзі.

Орла цілує в щоку спочатку Еліс, потім мене. Вона ще більше схудла з часу нашої останньої зустрічі кілька днів тому. Її голос слабкий, а шкіра набула землистого відтінку.

– Тепер я заслужила на вашу довіру?

Я киваю.

– А ви – на мою.

Вона вказує на золоті двері ліворуч від себе.

– Підійдіть і послухайте.

Я припадаю вухом до дверей. Еліс теж. За дверима чути голоси. Багато голосів. Дзвін келихів, тиха музика – святкують якусь подію. Там зала, яку ми бачили з вікна.

Еліс дивиться на свою яскраво-червону сукню. Тепер зрозуміло, навіщо вона.

– З іншого боку дверей перебувають сорок найшанованіших, непідкупних членів «Договору», – каже Орла. – Вони не знають, з якого приводу їх скликали.

Я дивлюся на Еліс. На обличчі в неї не страх, а цікавість.

– Я вела «Договір» вперед так довго, як тільки могла, – продовжує Орла. – Настав час іти. Я не можу залишити цей світ спокійно, не переконавшись у тому, що «Договір» у надійних руках, що він буде рости і розвиватися.

Еліс нерухомо стоїть поруч зі мною. Орла уважно дивиться на неї, і я раптом розумію, що Орла від самого початку знала, чим усе закінчиться.

– Мудрий керівник повинен бути одночасно і добрим, і суворим. Я знаю, що ви здатні дотриматися цього балансу.

Вона підходить до нас ближче.

– Еліс, Джейку, я твердо вірю в те, що ви здатні очолити «Договір», відкрити нову сторінку в його історії. Однак, щоби стати таким керівником, необхідно цього хотіти. Лідер має брати на себе відповідальність без вагань і без жалю.

Орла кладе одну руку на плече мені, а іншу – Еліс.

– Тому я даю вам вибір. Якщо виберете золоті двері, усі ресурси «Договору» будуть у вашому розпорядженні. Ви зможете спрямовувати їх туди, куди вважаєте за потрібне. Ми разом увійдемо в залу, встанемо поруч із друзями, і я оголошу вас новими керівниками «Договору».

– А білі двері? – запитує Еліс.

Орла заходиться кашлем, обм’якає, міцно стиснувши моє плече. Я підтримую її під руку і навіть через піджак відчуваю її на подив чіпку хватку. Через кілька миттєвостей вона опановує себе і випрямляється, ніби зібравши всі сили.

– Мій дорогий Джейку, моя дорога Еліс, як вам відомо, ще нікому в історії «Договору» не дозволяли його покинути. Ніколи. Однак з огляду на виняткову важливість того, про що я вас прошу, буде справедливо надати вам вибір. Білі двері – вихід. Якщо ви виберете їх, усі ваші зобов’язання стосовно «Договору» негайно припиняться. Тільки знайте: варто вам вийти, і ви не зможете більше розраховувати на нашу допомогу. Ви залишитеся абсолютно самі і або виживете, або помрете.

Я дивлюся на Еліс, вона нагадує королеву в цьому червоному платті. Її очі сяють, на обличчі застигло очікування. Я намагаюся зрозуміти, про що думає моя дружина, яка звикла перемагати. Моя дружина, у якій «безліч різних людей».

Я уявляю, як ми відчиняємо золоті двері, йдемо крізь натовп, нас вітають, легко торкаючись наших рук і спин. Уявляю, як змовкають розмови, коли ми з Еліс виходимо вперед, піднімаємо келихи з шампанським і вимовляємо одне, але таке важливе слово: «Друзі».

Еліс міцно стискає мою руку, і я тут же все розумію. У горі й радості – вона зі мною поруч. Еліс притягує мене до себе так близько, що я відчуваю на шиї її дихання, і шепоче на вухо слова підтримки і ще кілька слів, призначених тільки мені одному.

Я підходжу до дверей і повертаю ручку.

101

У пустелі ніч. На небі – міріади зірок, я ніколи стільки не бачив. Ми йдемо по зеленій галявині, ще вологій після поливу. Перед нами на всі боки простягається величезний паркан із сітки-рабиці, оповитої плющем.

Еліс знімає туфлі і кидає їх на траву.

– Давай, – шепоче вона.

Ми біжимо до огорожі. Від цього не включаються гудки, не починають вити сирени. Чути тільки легкий шум наших кроків по траві.

Роздираючи ногами сплетені стебла плюща, ми піднімаємося стіною, пліч-о-пліч, все вище і вище. За ті дні, що Еліс провела у Фернлі, вона не ослабла і не втратила фізичної форми, набутої завдяки ранковим тренуванням на Оушен-Біч. Вона дістається до самого верху за лічені секунди. Ми зістрибуємо на прохолодний пісок по той бік огорожі і, регочучи, обіймаємося, сп’янілі нововіднайденою свободою.

Віддихавшись, ми дивимося одне на одного, несила повірити, що нас відпустили.

Ми перестаємо сміятися. Я дивлюся в очі Еліс і знаю, про що вона думає. Нас правда ніхто не стане рятувати?

Я уявляю далеке шосе і те, як місяць висвічує на темному асфальті жовту переривчасту смугу, яка приведе нас додому. Але шосе ніде не видно.

Подекуди плаский пейзаж розбавляють гігантські кактуси. Кругом величезна безмовна пустеля. Ні вогнів найближчих міст, ні звуків цивілізації.

У нас із собою тільки пляшка води. Потрібно встигнути піти якомога далі до того, як зійде сонце і почнеться спека. Ми бігом прямуємо