Шлюбний договір - Мішель Річмонд

– Так це ж чортова Північна Ірландія! Ви тут під дощем вимокнете чотири рази, доки дістанетеся, і якби ж то лише дощ. Ще й вітром віднесе назад у Белфаст.

Біля будинку його колишньої дружини ми розходимося. Відійшовши на двадцять-тридцять кроків, я обертаюся. Хлопець іде до ґанку будинку. До нього виходить колишня дружина, симпатична, але жахливо втомлена. Від життя, а може, від нього. Навіть на відстані відчувається, що їхні стосунки – клубок протиріч, у якому переплелися любов і ненависть. Хлопчик – високий і довготелесий – із жахливо дурною стрижкою, виходить і обіймає батька.

Скоро мене накриває холодний дощ, я промокаю наскрізь, навіть не встигнувши дістати куртку з сумки, проте продовжую йти назустріч вітру. Вантажівки, що проїжджають повз, обдають мене бризками з калюж. Мені дуже холодно, але дощ діє витверезливо, немов ляпас, і це саме те, що потрібно.

Поки я дістаюся Баллікаслу, мій одяг встигає підсохнути. І тут знову починається дощ. Я плентаюся до пристані, маючи намір сісти на пором до Ратлін. На жаль, двері зачинені, парковка порожня. У кінці пристані троє рибалок розвантажують човен, не звертаючи уваги на холодний дощ. Я питаю, чи можуть вони відвезти мене на Ратлін. Усі троє дивляться на мене так, ніби я інопланетянин, потім починають щось говорити на незрозумілій мені мові. Побачивши моє замішання, капітан терпляче пояснює, що порома не буде через страйк.

– Сподіваюся, ви не поспішаєте, – говорить він.

Чорт!

Я йду назад до центру міста. Доводиться визнати, що він симпатичний, навіть попри безжалісний дощ. Будинки, пофарбовані в яскраві кольори, зелені скелясті береги. Еліс би тут сподобалося. Я знаходжу турагентство. Воно закрите. Знаходжу паб. Він переповнений. Ттільки-но я входжу всередину, гул розмов змовкає, і погляди всіх присутніх спрямовуються на мене. За мить гомін поновлюється. Багато років тому я виступав з промовою на конференції в Тель-Авіві, а після пішов погуляти містом. І кожного разу, як я заходив у кафе або ресторан, люди там миттєво переставали говорити і поверталися подивитися, хто прийшов, а потім, миттєво зрозумівши, що я не є для них загрозою, поверталися до своїх розмов.

Я сідаю за брудний столик біля каміну, вішаю мокрий плащ на спинку стільця і даю очам звикнути до темряви. Страшенно хочеться випити дієтичної коли, щоби хоч трохи відновити сили, але у них тут одне пиво, багато пива.

– На чому можна виїхати з міста? – звертаюся я до бармена.

– До кінця страйку – ні на чому.

– А на водному таксі?

Він хитає головою – вочевидь, його веселить моє невігластво.

Я замовляю кухоль пива і повертаюся за столик – обміркувати наступний крок. Телефон, як не дивно, працює. Я купив новий мобільник в аеропорту Сан-Франциско. Сам апарат дешевий, а дворічний тарифний план – непомірно дорогий. Зате немає миготливої літери «Д» у куточку екрана. Я увімкнув переадресацію дзвінків зі старого номера на новий, на випадок, якщо зателефонує Еліс.

Але вона не телефонує.

Я встаю і голосно звертаюся до присутніх:

– Мені терміново треба на Ратлін.

Спочатку всі мовчать, потім лунає скрип стільця, і до мене підходить невисокий жилавий чоловік.

– Човнів немає. У нас страйкують по-серйозному.

– Це питання життя і смерті, – кажу я, але бачу тільки вперті сердиті погляди.

Дощ скінчився. Я швидким кроком повертаюся на пристань, де на хвилях погойдуються десятки два безхазяйних човнів і катерів. Тільки в одному сидить рибалка і розплутує волосінь.

– Заплачу п’ятсот фунтів, якщо одвезете мене на Ратлін.

Я дістаю новенькі купюри з гаманця. З хвилину він дивиться на мене оцінюючим поглядом.

– За тисячу відвезу.

Я сідаю в човен, дістаю ще п’ять сотень, вкладаю купюри йому в руку.

Він дивиться мені на зап’ястя.

– І годинник на додачу.

– Це подарунок дружини, – кажу я.

– Якщо я вас відвезу, на мене тут насобачаться, – говорить він і знову береться за вудку.

Я неохоче розстібаю браслет годинника. В останній раз дивлюся на вигравіюваний напис. Рибалка надіває годинника собі на руку, милується ним, потім показує мені на стару лавку біля корми.

– Рятувальний жилет одягни, друже, море сьогодні неспокійне.

89

Якщо Баллікасл маленький, то Ратлін – крихітний. Із примітних місць – тільки маленький готель, паб, кафе, сувенірна крамниця, вона ж – пошта, і миля порожнього узбережжя.

– Народу багато? – питаю у молодика за стійкою адміністратора.

– Крім вас, нікого.

За додаткові дев’ять фунтів я отримую у своє розпорядження номер з видом на море. Санвузол один на дві кімнати, але підселювати до мене нікого.

– Чи не могли б ви зв’язати мене з…

– Орла знає, що ви тут, – каже молодик. – Вона подзвонить вам, коли зможе.

І, не чекаючи відповіді, знову дивиться футбол по телевізору, а я плентаюся нагору, міряю кроками кімнатку і дивлюся на море. Мобільний тут не працює.

Не знаходячи спокою, йду прогулятися. Берег порожній, куди не глянь. Дивно, тутешній берег нагадує пляж, де ми з Еліс гуляємо щотижня. І море схоже. Хвилі підступні, а туман нагадує про дім. Повертаюся в готель уже як стемніло – для мене немає ніяких новин. Хлопець усе ще дивиться футбол.

Весь наступний ранок я нетерпляче тиняюся холом.

– Мені дуже треба побачитися з Орлою, – непривітно кажу я юнакові.

– Послухайте, сер, – відповідає він, – у нас на Ратлін справи робляться не так швидко, як у Сан-Франциско. Нема чого тут ходити. Я сам вас знайду.

Я вирушаю поблукати островом. Підіймаюся на пагорби серед піщаних дюн, видираюся на слизькі скелі. Мені вдається знайти місце, де мобільник ловить сигнал. Від Еліс, як і раніше, нічого. У повній прострації я дивлюся на океан. Невже я більше не побачу дружину?

Уночі прокидаюся від жахіття – я пливу по штормовому морю до Еліс, але ніяк не можу до неї дістатися.

На третій день хлопець вручає мені конверт з пергаменту, на якому вишуканим похилим почерком написано моє ім’я.

Я піднімаюся до своєї кімнати, сідаю на ліжко і роблю глибокий вдих. Серце шалено калатає в грудях. У конверті – мапа острову. Десь на північній його частині стоїть синій хрестик. На зворотному боці мапи написано:

«Десята ранку. Надіньте зручне взуття».

Всю ніч я не можу заснути. На світанку одягаюся тепліше і, подлубавшись в англійському сніданку, вирушаю