Шлюбний договір - Мішель Річмонд
Незабаром я чую якийсь рух. Підіймаю очі. Переді мною стоїть жінка.
– Друже, – каже вона. – Ходімо.
90
Орла вища на зріст, ніж я думав. У неї сріблясто-сиве, коротко стрижене волосся. Одягнена вона просто. Я мало не задихаюся від злості, я ненавиджу і її саму, і її творіння – мерзенне таємне товариство, яке завдало нам стільки шкоди. Мені так багато хочеться їй сказати – заперечити, розкритикувати, вимовити довгу зневажливу промову.
Однак діяти потрібно обережно. З Орлою, як і з багатьма моїми пацієнтами, метод конфронтації не спрацює. Так, тягне накинутися на неї і накричати, але толку від цього не буде. Ще зроблю гірше Еліс. Крики означають погрозу, а Орла – не та людина, яка буде відповідати на погрози. Щоби досягти мети, необхідно бути таким же спокійним, як вона. І більш розважливим.
Ми кудись ідемо. Я поглядаю на Орлу, чекаю, що вона заговорить зі мною, скаже що-небудь уїдливе. Її мовчання зводить з розуму, і я вже насилу стримуюсь, щоби не порушити тишу першим.
– Люблю гуляти, – нарешті вимовляє вона. – Це допомагає тверезо поглянути на багато речей. А ви, Джейку, зараз тверезо дивитеся на речі?
– Тверезіше, ніж кілька місяців тому.
Вона не відповідає.
Нарешті ми доходимо до вершини пагорбу, і я бачу внизу, у зеленій долині, великий будинок. Термооброблений брус, панорамні вікна – саме цей котедж я бачив на фотографії, що висить на виході із залу суду у Фернлі. А раптом Еліс зараз у тій залі? Чи бачила вона ці фотографії? Чи дивилася на них, як я тоді, відчайдушно бажаючи опинитися де-небудь в іншому місці?
Орла кидає на мене такий погляд, ніби я вимовив свої думки вголос.
– Друже, – каже вона, коли ми спускаємося з пагорбу. – Нам багато чого потрібно обговорити.
Усередині будинок вражає великою кількістю простору і простотою інтер’єрів. Усе бездоганно – гладка бетонна підлога і величні види, і в той же час скромно, без надмірності. Меблів мало, і всі вони білі. Я очікував побачити щось подібне до штаб-квартири міжнародної організації: командний пункт із великою кількістю моніторів та інтерактивних дощок, будівлю, повну персоналу, адміністраторів, соратників, послідовників.
Нічого такого тут немає. Тут узагалі, схоже, нікого, крім нас, немає.
– Почувайтеся як удома, друже.
Орла знімає кросівки і кудись іде. Я нетерпляче тиняюся кімнатою, аналізую вміст книжкових полиць, намагаюся розгадати характер Орли. Зібрання творів Єйтса; прекрасний роман про сімейні стосунки «Сучасна історія» Вільяма Діна Говеллса; зібрання творів Джоан Дідіон, романи Синтії Озик і Дона Керролла; перші видання романів «1984» Орвелла і «Виверт-22» Геллера з автографами письменників. На верхній полиці повість «На дискотеці» Ромні Шелла стоїть поряд із «Ліками і медициною» Міхала Хороманського. Поряд книга із пошарпаним корінцем. Оце так! «Підпорядкування авторитету. Науковий погляд на владу і мораль» Стенлі Мілґрема.
А ще там багато фотографій. Орла, напевно, зі своїм чоловіком, Алі Г’юсон і вокаліст «U2» Боно. Орла із Брюсом Спрінгстіном і його дружиною Патті Шіалфа. А ось Орла трохи молодша – з прем’єр-міністром Тоні Блером і його дружиною Чері. Білл та Мелінда Гейтси. Поряд – нечіткий чорно-білий знімок Орли з уже літнім актором Джеймсом Гарнером і його дружиною. Фотографія з подружжям Клінтон. Джексон Поллок і кантрі-співачка Доллі Партон зі своїми половинками. Серед книг і фотографій подекуди трапляються сувеніри і дрібнички.
Мене самого дивує сміливість, з якою я перебираю речі на полицях, але навіть цей мій візит до будинку Орли здається зрежисованим. Якби вона не хотіла, щоб я все тут розглядав, то хіба привела б мене сюди?
На кухні стоїть залізна баночка з десятьма кондитерськими лопатками – усі різних видів і кольорів. Я саме розглядаю фіолетову силіконову, коли повертається Орла.
– Намагався знайти, де її зроблено, – пояснюю я. – Вірите чи ні, але я такі колекціоную.
– Я знаю.
Я ставлю лопаточку назад у банку.
– Ця з дизайнерського магазину в Копенгагені. Ми з Річардом були там майже десять років тому, і мені сподобався колір. І хоча я нічого не сказала, за кілька місяців саме ця лопаточка загадковим чином з’явилася у нас на кухні.
Орла натискає кнопку над столом, і з прихованої панелі виїжджає сенсорний екран.
– Коли архітектор віддавав мені ключі від цього будинку, то сказав, що в ньому стає затишніше, якщо увімкнути музику. Мабуть, він має рацію.
Із захованих динаміків лунає бетховенська «До Елізи» у виконанні Альфреда Бренделя.
Орла дістає з бару пляшку вина.
– Ця пляшка особлива, – каже вона. – Подарунок від одного з членів «Договору». Я все збиралася її відкоркувати, та нагоди ніяк не випадало. Хоча зараз, напевно, ще зарано для вина.
– Десь зараз уже ніч, – зауважую я.
Вона відкорковує пляшку, наповнює вином келих. Це вино з винограду піно нуар – насичене, з лісовим ароматом.
– Будь ласка, сідайте, – каже Орла, проводячи мене до вітальні.
– Не варто мені, напевно, пити червоне вино на вашому білому дивані.
– Не дуркуйте.
– Серйозно, один чих – і ми з Еліс ніколи з вами не розплатимося.
Орла майже посміхається, і на якусь мить я бачу справжню людину за ретельно зваженими відповідями.
– Ну й добре, терпіти його не можу.
Вона наливає вино собі в келих і, прикривши очі, відпиває маленький ковток.
Я ставлю келих на кавовий столик і сідаю на диван. Орла опускається в шкіряне крісло поруч. Рухається вона із грацією молодої жінки, а сидить, підігнувши ногу під себе. Келих тримає прямо і високо.
– Я приїхав поговорити з вами про Еліс.
– Зрозуміло, – безтурботно відгукується вона.
– Тиждень тому мою дружину викрали. Відвезли кудись напіводягнену і налякану.
Орла дивиться мені прямо в очі.
– Вибачте, Джейку. Абсолютно згодна, що таке поводження було абсолютно ні до чого.
Її відповідь застає мене зненацька. Я-то думав, вона ні в чому не зізнається, і вже тим паче не очікував почути від неї вибачення.
– Еліс у Фернлі?
– Так, але в готелі.
Я згадую зручне
