Шлюбний договір - Мішель Річмонд
У будинку жахливо холодно. Таке відчуття, що наш маленький будиночок – це все, що залишилося від нашого шлюбу. Треба довести будинок до ладу. Не можна дозволяти стихіям і природі його перемогти. У нападі хазяйновитості я вичищаю все, вмикаю посудомийну машину, складаю випрану білизну. Мені страшно від думки, що острівець затишку, який ми створювали разом з Еліс, може пропасти під натиском джунглів або невідомої стихії, яку нам несила зупинити.
Відновивши порядок, я беруся за найважливішу справу – тільки так я зможу возз’єднатися з Еліс.
Я знаходжу в інтернеті маленький острів біля берегів Північної Ірландії і, склавши маршрут, купую дуже дорогі авіаквитки з пересадками. Потім дістаю з сейфу паспорт, кидаю речі у валізу і викликаю таксі.
По дорозі в аеропорт я перевіряю телефон. На екрані знову блимає буква «Д». Нове текстове повідомлення, надіслане з невідомого номера, містить посилання на новинний сайт Сан-Франциско. На головній сторінці, між репортажем з відкриття нового ресторану і диспутом про права орендарів, заголовок: «Музикант пропав безвісти». Внутрішньо здригнувшись, відкриваю статтю.
«Поліція повідомляє про зникнення колишнього бас-гітариста гурту «Ladder» Еріка Вілсона. У понеділок ввечері його машину було знайдено на пляжі Оушен-Біч. Востаннє Еріка Вілсона бачили рано-вранці в неділю, після концерту пам’яті його колишнього колеги по групі Деміана Лі, що відбувся напередодні ввечері в клубі «Боттом оф зе Гіллз». У бухті Келлі-Коув, де Вілсон часто займався серфінгом, ведуться пошуки».
У статті перераховано всі гурти, у яких він грав, і всі альбоми, у записі яких він брав участь. Найпопулярніший з них якраз альбом гурту «Ladder», тому в статті згадується ім’я Еліс. Нижче наводяться слова одного зі студентів факультету біології, який не підозрював, що його викладач грав у гурті, і слова колишнього товариша за гуртом, який не підозрював, що його друг викладав в університеті. Є ще відео з концерту «Ladder» дванадцятирічної давнини. Еліс поруч з Еріком. Я не дивлюся відео. Його батьки і сестра прилетіли з Бостона, щоб узяти участь у пошуковій операції. Я перечитую статтю ще двічі, ніби від цього щось зміниться.
Чи треба мені сумувати з приводу того, що він пропав? Чи повинен я відчувати щось крім полегшення?
Я думаю про Еліота з Ейлін. Що тоді сказала Джоанна? «Вони просто зникають без сліду».
88
Через негоду на Східному узбережжі доводиться робити ще кілька пересадок. Я прямо-таки стрибаю по країні. Із Сан-Франциско в Денвер, з Денвера в Чикаго, звідти в Ньюарк, потім у Лондон і далі в Північну Ірландію. Коли я нарешті прилітаю в Белфаст, голодний і змучений довгим сидінням, то спочатку навіть не можу зрозуміти, який сьогодні день. Як жахливо не знати нічого про Еліс! У темній вона камері чи в яскравій? У наручниках? На допиті? Як її покарали? Чи хороший у неї захисник?
Черга на митний огляд здається нескінченною – занадто багато бізнесменів у строгих костюмах поспішають на якісь важливі зустрічі. Веснянкувата дівчина уважно роздивляється мій паспорт, потім дивиться на мене.
– Довго летіли, сер?
– Дуже.
Вона знову дивиться в паспорт.
– У вас гарне ірландське прізвище.
Це правда. Моя сім’я родом з Ірландії. Мої предки переїхали до Сан-Франциско чотири покоління тому, після того як мій прапрадід, водій-алкоголік, під п’яну руку наїхав на жінку в цьому самому місті і втік до Сполучених Штатів на пароплаві. Я ще жодного разу не був у Белфасті. Можна сказати, що я повернувся на місце злочину предка. Може, у мені живе генетична схильність до вбивства.
Митникарка проглядає паспорт до останньої сторінки, потім гучно ставить велику червону печатку й оголошує:
– Ласкаво просимо на батьківщину.
Я знаходжу банкомат і запасаюся готівкою. Потім беру таксі і їду на вокзал. Знімаю годинника, щоби перевести його на місцевий час, і перед тим як знову надіти, довго дивлюся на вигравіюваний на звороті напис: «Джейку від Еліс. З любов’ю».
У голові у мене бардак, сил немає. Від ранкової метушні та машин на вулицях стає ще гірше. На вокзалі з’ясовується, що дістатися туди, куди мені потрібно, буде складніше, ніж я очікував. Потягом можна проїхати тільки частину шляху, якщо взагалі вдасться сісти на поїзд: на вокзалі пікет, робочі стоять із плакатами.
Я йду в готель під назвою «Малмейсон». Коли я питаю адміністратора – пухкого хлопця в пом’ятому костюмі – про потяг, він пускається в довгі плутані пояснення. Виявляється, я приїхав до Північної Ірландії у невдалий час. Водії автобусів страйкують, залізничники теж, та ще й великий футбольний чемпіонат починається.
– Футбол любите? – запитує він.
– Е-е…
– І я ні. Якщо до обіду почекаєте, підкину вас до Армой. – Він простягає мені якийсь паперовий квадратик, схожий на квиток. – Купон на безкоштовний англійський сніданок, якщо схочете поїсти.
Потім указує на величезну похмуру залу, схожу на шкільну їдальню. Там до мене відразу ж підбігає офіціант і наполегливо пропонує якийсь дивний темний чай. Я йому дякую, беру пластикову тарілку і підходжу до шведського столу.
На ньому тарілки з вареними яйцями, тонкими ковбасками, кілька каструльок з чимось незрозумілим і гірки тонко нарізаного білого хліба для тостів. Беру дві пачки чогось під назвою «Фруктово-цукровий сюрприз», вимоченого в молоці. В їдальні сидять туристи, футбольні фанати і англійці-молодята, що сяють молодістю і щастям. У руках у них фотоапарати, мапи, парасольки. Я їм заздрю.
О дванадцятій адміністратор торкається мого плеча. Ми втискуємося в таку маленьку машинку, що кожного разу, перемикаючи швидкості, він зачіпає мене рукою. Усю дорогу хлопець не замовкає, хоча мені вдається розібрати тільки половину з того, що він говорить. Він їде до колишньої дружини, щоби відвезти сина до когось на день народження. Синові десять, він не бачив його місяць. Ще каже, що відвіз би мене до самого Баллікасла, та вже спізнюється. Колишня розізлиться, синочок засмутиться – словом, треба поспішати.
Армой – так собі містечко, просто точка на мапі. Від нього до Беллікасла десять кілометрів. Адміністратор каже, можна знайти таксі, якщо пощастить, але я відповідаю,
