Шлюбний договір - Мішель Річмонд

розвивається. І я теж. Мені хочеться вірити, що ми не схожі на черепах з острова Вознесіння, що ми – вищі за прості закони тваринного світу. Я хочу вірити, що Еліс уже ніколи не стане такою, якою вона була до нашої зустрічі. Мені хочеться сказати Еріку, що він помиляється. Навчання в юридичній школі, робота в фірмі, шлюб зі мною – не відгалуження шляху, з якого Еліс будь-якої миті може повернутися на головну дорогу. Одружившись, ми не збилися з правильного курсу, як би Еріку не хотілося вірити в зворотне.

І я раптом розумію, що це саме те, що я люблю в Еліс. Вона суперечлива, у ній безліч різних людей. Кожного разу, переходячи на новий рівень свого життя, вона бере від колишньої себе все краще і рухається далі. Інтуїтивно пристосовуючись до обставин, вона з кожним роком стає ще більш складною версією самої себе.

Я думав, що шлюб стане для нас дверима у щасливе майбутнє. Ми увійдемо в нього, як у новий будинок, і будемо обживати його разом. Звичайно, я помилявся. Шлюб подібний до рослини, яку потрібно доглядати, – і поодинці, і разом. Він росте і розвивається у всіх сенсах, і не завжди цей процес іде так, як ми очікуємо. Подібно до дерева у нас за вікном або ліані, що прикрашали дворик того вечора, коли ми з Еліс побралися, він – живий, суперечливий організм, одночасно і передбачуваний, і незрозумілий, у чомусь красивий, у чомусь – не дуже, і з кожним днем він ускладнюється.

Еліс обертається обличчям до Еріка, немовби співає тільки для нього. У залі настає цілковита тиша, глядачі зачаровано дивляться на сцену. Виконавці сидять лицем до лиця, стикаючись колінами. Очі Еліс заплющені. У душу мені закрадається сумнів. Страх, який гніздився десь на задвірках свідомості та стримувався оптимізмом і моїм сліпим коханням до Еліс, чорним туманом просочується в думки.

Для цього вона привела мене сюди? Щоби я побачив, що сталося між нею та Еріком? Хоче показати мені, що між нами все скінчено? Я намагаюся звикнути до думки, що вийти з клубу можу вже самотньою людиною.

81

Одне з питань, яке я ставлю парам під час сеансів, звучить так: «Чи зберегли ви здатність дивувати одне одного?» Найчастіше відповідь буває негативною.

От би вивести просту формулу того, як повернути спонтанність у сімейне життя. Це врятувало би чимало шлюбів! Щоб оживити подружнє життя, найчастіше потрібен гарний струс, щось на зразок дефібрилятора для стосунків.

Еліс у чорній міні-сукні та армійських черевиках мене здивувала. А те, що відбувається зараз на сцені, – ні. Я просто вирішив, що бачу кінець наших відносин.

Але я помилився. Коли концерт закінчується і глядачі починають розходитися, а я стою на вулиці втомлений, стурбований, спантеличений тим, що тільки-но бачив, до мене підходить Еліс і міцно мене обіймає.

Під очима в неї розтеклася туш – чи то в клубі було дуже спекотно, чи то Еліс плакала.

– Занадто багато віскі, – каже вона повільно і трохи п’яно. – Доведеться тобі везти мене додому.

Дорогою додому Еліс знову мене дивує. Вона опускає сонцезахисний козирок, дивиться на себе в дзеркало і кривиться.

– Треба було водостійку туш взяти. Під кінець всі зібралися разом і стали згадувати наші останні гастролі. Я реготала до сліз.

Коли ми доїжджаємо до Фултон-авеню – довгої порожньої дороги, що спускається до берега, Еліс опускає вікно. Клуби туману переливаються у світлі вуличних ліхтарів.

– М-м-м…– тягне Еліс, висовуючи голову з вікна. – Пахне океаном.

І я згадую таку ж точно ніч, багато років тому, коли ми тільки закохалися одне в одного. Щось на зразок дежавю. Тоді все було просто. Ми ясно бачили перед собою дорогу в майбутнє.

– Ти чула коли-небудь про зелених черепах з острова Вознесіння? – питаю я.

– Чого це ти раптом? – каже вона, не дивлячись на мене, і прибирає дзеркало.

Тільки о четвертій годині ранку ми входимо в спальню. Фіранки не запнуті, над океаном висить місяць. Еліс п’яна, але ми все одно кохаємося, тому що обидва цього хочемо. Я хочу повернути собі те, що належить мені, належить нам.

Потім я довго лежу з розплющеними очима. Еліс спить поруч. Надія ще є. Чи ні? Я думаю про черепах, що пливуть на південь безкрайніми просторами Атлантичного океану. А ще – про «Договір», про безодню, у яку ми падаємо. Мій мозок, наче комп’ютер, не припиняє обчислень, шукаючи виходу.

Я прокидаюся о дев’ятій дванадцять ранку і розумію, що проспав. Будильник дзвонить занадто тихо – на ньому стоїть мелодія з пісні «Where Have Those Days Gone» Девіда Лоурі. Еліс спить поруч зі мною, у куточку її рота зібралася слина, волосся сплутане – свідоцтва бурхливого вечора.

Я розумію, що прокинувся від того, що десь грюкнули двері, та так, що стіни затремтіли. Спочатку я думаю, що це сусіди. Наші сусіди – приємна літня пара, мені вони завжди подобалися, але у них часто збираються любителі гамірно пограти в доміно.

Потім до мене доходить, що стукають у наші двері.

– Еліс, – шепочу я. – Еліс?

Вона не прокидається.

Я трясу її за плечі.

– Хтось стукає у двері!

Вона повертається на бік, прибирає пасмо волосся, що впало на очі. Мружиться від світла.

– Що?

– Хтось стукає у двері.

– Та ну їх, – стогне вона.

– Вони не йдуть.

Вона несподівано прокидається і сідає на ліжку.

– Чорт!

– Що нам робити?

– Чорт! Чорт! Чорт!

– Одягайся, – кажу я. – Швидко. Треба бігти.

Еліс схоплюється з ліжка, натягує плаття і черевики, у яких була вчора, і накидає зверху плащ. Я натягую брудні джинси, футболку і кросівки.

Знову стукіт.

– Еліс! Джейку!

Я впізнаю голос Деклана. Дверна ручка починає деренчати.

Ми кидаємося до чорного ходу і збігаємо по сходах у двір. На вулиці дуже холодно. Над усім районом повис білястий туман, з океану дме крижаний вітер. Я допомагаю Еліс перелізти через паркан, зістрибнути у двір до сусідів, а сам лізу слідом за нею. Ми біжимо лабіринтом дворів, перелазимо через криві дерев’яні паркани. Нарешті на розі Кабрільо і Тридцять дев’ятої по черзі протискуємося крізь щілину у воротах і вибігаємо на вулицю.

Здалеку чути, як Деклан вигукує наші імена. Його напарник або напарниця, напевно, зараз прочісує вулиці на чорному позашляховику.

Ми