Шлюбний договір - Мішель Річмонд
Починається концерт. Це дивний мікс старих хітів знаменитих музикантів. Тут і «Green Day», і клавішник, який грав свого часу з кантрі-дуетом «Barbary Coasters», і Чак Профет, і відомий ударник Кеннет Дейл Джонсон, і інші музиканти, чиї лиця мені звідкись знайомі. Глядачам, схоже, подобається. Атмосфера концерту пронизана світлим смутком: серед пісень трапляються і веселі, але і їх виконують у пам’ять про загиблого друга. Відчувається, що музиканти вкладають усю душу. Я вже багато років не був у нічному клубі, і незабаром у мене починає дзвеніти у вухах. Еліс ніде не видно.
Узявши в барі пляшку мінералки, я знаходжу затишне місце біля дальньої стіни. Коли очі звикають до темряви, я помічаю, що поряд зі мною стоять ще троє чоловіків. Двоє з них теж п’ють мінералку. Усі вони приблизно мого віку й одягнені так само, як і я: у білу сорочку і джинси. Може, це працівники компанії звукозапису?
Коли я встиг стати старим?
Це стається повільно, але невідворотно. Офіціанти в ресторанах більше не чекають, поки ти підійдеш до каси, а кладуть чек тобі на столик. Коли на роботі виникає якась важка ситуація, всі дивляться на тебе в очікуванні вагомого слова. На скронях з’являється сивина, додаються й інші явні ознаки: будинок, кредит за машину виплачено, а поруч з тобою вже не подружка, а дружина.
Дружина… Нарешті я бачу Еліс, вона розмовляє з незнайомими мені людьми, нас розділяє натовп. Незважаючи на всі складнощі, я дуже щасливий, що вибрав саме Еліс, і сподіваюся, що вона теж щаслива.
Нарешті в клубі стає так гамірно, що я ставлю на руку люмінесцентну печатку і виходжу на вулицю. Туманне повітря приємно холодить обличчя. Я стою і дивлюся на машини, що проїжджають по Сімнадцятій вулиці.
– Отже, ви психотерапевт?
Поруч зі мною стоїть Ерік Вілсон. Тепер я бачу те, чого не помітив тоді в гаражі, тому що вся моя увага була звернена на Еліс. Ерік уже не схожий на того молодого симпатичного гітариста з фотографії на тлі концертного залу «Філлмор». Волосся у нього злегка сальне, а зуби погані.
– Так, – кажу я. – А ви – басист у гурті.
Мої слова звучать глузливо – або мені так здається. Насправді я не маю нічого проти басистів узагалі. Тільки проти одного.
Ерік закурює.
– Вечорами, – уточнює він. – Удень я викладаю біологію в Університеті Каліфорнії. Еліс хіба не казала?
– Ні.
– Таке не рідкість. Соліст із «Bad Religion» теж у нас працює.
– Цікаво.
– Ага, ми з ним співавтори статті про зелених черепах з острова Вознесіння. Сhelonia mydas. Чули про таких?
– Ні, не доводилося.
Стіни вібрують від гучної музики. Я хочу зайти назад, але ще більше мені хочеться дати Еріку Вілсону в морду. Якесь нове відчуття. Цікаво, що буде, коли я хоча би раз плюну на логіку і піддамся пориву?
Ерік, напевно, вийшов сюди прямо зі сцени – шия у нього спітніла. Мені пригадується стаття в медичному журналі, де було написано, що жінки вибирають майбутнього супутника життя за запахом поту. Справа в тому, що він містить інформацію про генотип людини, і якщо жінка вибере чоловіка, чий генотип максимально відрізняється від її власного, у нащадків буде міцніший імунітет, а значить, зростуть шанси на те, що рід і надалі продовживатиметься. Продовження роду – це свого роду безсмертя, а чи знайде його та або інша людина, залежить лише від запаху поту.
– Ці величезні морські черепахи, – каже Ерік, – народжуються на острові Вознесіння. Своє життя вони проводять далеко від рідного острова, подорожують океаном, навіть допливають до берегів Бразилії. Але знаєте, яка у них є особливість? – Ерік стоїть так близько до мене, що я відчуваю його дихання на своєму обличчі.
– Напевно, ви мені скажете.
– Коли приходить час виводити потомство, вони повертаються туди, звідки родом. Уявляєте? Де б вони не перебували, якими би не стали за цей час, вони без найменшого жалю кидають обжите місце і пускаються в довгий шлях за тисячі миль. Вони пливуть до піщаних берегів острова Вознесіння, щоби стати тим, ким були раніше.
Ерік докурює цигарку, кидає недопалок на землю і розтирає його черевиком.
– Приємно познайомитися, Джейку.
Я дивлюся, як він іде. Сорочка в нього на спині мокра від поту.
За деякий час Ерік виходить на сцену з гуртом. Мені важко дивитися на нього. Важко думати про те, що він був у моєму домі, їв із наших тарілок, пив із келихів, які нам подарували на весілля.
Ерік запрошує Еліс заспівати з ним. Вона піднімається на сцену десь збоку, і мене дивує те, якими гучними оплесками її зустрічають глядачі. Вона сідає на високий круглий стілець поруч з Еріком. Спочатку вони співають стару популярну пісню гурту, потім нову – з подарованого мені диска.
Вони сидять так близько одне до одного, що мене аж пересмикує. Коли ми тільки познайомилися, Еліс готова була залишити музику, тому що вже обрала для себе інший шлях. Було ще незрозуміло, куди він приведе, але вона твердо вирішила йти назустріч чомусь новому. Я все боявся, що коли-небудь настане той день, коли вона зрозуміє, що я – лише епізод, який краще забути. Я намагався відвернути її, не дати їй повернутися до колишнього життя. Підтримував її, коли вона вирішила влаштуватися на роботу в юридичну фірму. Купив їй перший дизайнерський костюм. Напевно, це було нерозумно, і можна сказати, що таким чином я намагався нею маніпулювати, але я просто боявся, що вона піде.
Однак тоді я не розумів до кінця, що Еліс – це не образ, що сформувався раз і назавжди, не константа, не експонат під склом. Так, я знав, що вона – складна натура, і щоби це зрозуміти, необов’язково було вчитися на психотерапевта. У першу ж нашу зустріч я згадав рядки знаменитого поета Волта Вітмена: «По-твоєму, я суперечу собі? Ну що ж, значить, я суперечу собі. Я великий, я вміщую в собі безліч різних людей».
Так, я від самого початку знав, що Еліс – багатогранна натура, але не зовсім розумів, що як особистість вона росте і
