Шлюбний договір - Мішель Річмонд

Мені пригадується, як я слухав інший дует Еріка й Еліс, стоячи на сходах. Ерік тоді подивився на мене з викликом. Або не з викликом, а з жалем, бо йому було відомо те, чого не знав я.

Я дослуховую диск до кінця, потім ставлю його знову. Як і тоді в гаражі, у мене виникає відчуття, що я бачу ту Еліс, якою вона була раніше, яку я не знав, а тільки думав, що знаю.

Мій музичний портрет виписано до найдрібніших деталей. У чомусь Еліс поблажлива, у чомусь – нещадно чесна.

Увесь цей час я так міцно тримався за Еліс, не випускав її з поля зору і бачив у ній лише те, що хотів бачити. Я заохочував тільки ті риси її характеру, які подобалися мені, і сподівався, що як не звертатиму уваги на ті, які мені не подобаються, з часом вони зникнуть. Звичайно, поки мене не було, ці риси вийшли на перший план. Так, Еліс знову стала колишньою, різнобічною і суперечливою натурою. Я заплющую очі та поринаю в її голос.

З кухні лунає шум. Я знімаю навушники. Це Еліс повернулася з роботи. Її туфлі на високих підборах валяються у вітальні. Пахне куркою, часником, шоколадом. Я смакую прекрасний і такий довгоочікуваний момент, однак у душу закрадається невиразний страх. Я виглядаю з вікна і перевіряю, чи немає там підозрілих машин.

Еліс стоїть біля плити в піжамі й футболці з логотипом Lemonheads і смажить гриби. В одній руці у неї дерев’яна лопаточка, у другій – келих пива. Гриби шкварчать, із пательні піднімається легкий димок. Я обіймаю Еліс за талію.

– Ого, ви тільки погляньте, хто повернувся із царства мертвих, – каже вона.

– Мені дуже сподобалися пісні, – шепочу я їй на вухо.

Вона повертається до мене. Я забираю у неї лопаточку і келих і ставлю їх на стіл. Потім тягну Еліс за собою в центр кухні. Ми стоїмо, обійнявшись, ніби танцюємо повільний танок. Спочатку її руки на моїх плечах напружені, а спина злегка вигнута, ніби Еліс ось-ось відсторониться. Потім вона розслабляється. Кладе голову мені на плече, проводить руками по спині, притягує мене до себе. Я відчуваю її гаряче дихання крізь тканину сорочки.

– Вибач, слова там не дуже.

Вона хоче сказати щось іще. Я просто обіймаю її і чекаю.

– І все інше теж, – зітхає вона. – Пробач за інше.

Звучить як зізнання в тому, чого я боявся. Її слова викликають тривогу, але водночас приносять полегшення. Якби таке сталося з кимось із моїх клієнтів, я би привітав їх із тим, що вони вирішили відкритися. Сказав би, що чесність – це на краще, чесність – перший крок до прощення. А ще попередив би, що тепер, коли вони знають правду, спершу може бути гірше.

– Просто будь такою, яка ти є, – кажу я серйозно.

Еліс застрибує на мене й охоплює ногами за талію, а я міцно притискаю її до себе. Ми так давно не обіймалися, я вже і забув, яка вона легка.

79

Дивно, як швидко ми з Еліс повертаємося до звичного життя. Я розгрібаю роботу, що накопичилася за час моєї відсутності, Еліс працює над новою справою. Вечорами вона повертається трохи пізніше, а вранці їде трохи раніше. А коли вона вдома, то майже весь час сидить над паперами, перечитує документи, шукає щось в інтернеті. Тепер, перед тим як сісти зі мною на канапу, щоби подивитися нову серію «Гаслування», вона більше години проводить у навушниках і з ноутбуком на колінах: міксує, налаштовує, переслуховує пісні для свого нового альбому.

Ніби досягнувши якоїсь мовчазної згоди, ми не говоримо про ті дні, коли мене не було, не обговорюємо те, що трапилося у Фернлі і вдома. Суддя засудив мене до «дистанційного курирування», не пояснивши, що це таке. Браслета мені не надягають. Швидше за все, за мною просто спостерігають ретельніше, ніж раніше. Може бути, прослуховують будинок. Можливо, машину. Або ж усе це якась збочена психологічна гра. Невідомість – теж свого роду в’язниця.

Волосся потихеньку відростає. Що довшим воно стає, то більше мені здається, що Фернлі і все, що там відбувалося, наснилося мені в жахітті.

На роботі справи увійшли у звичну колію. Клієнти, підлітки, сімейні пари… Я потихеньку завершую роботу з тими, хто до цього готовий. Терапія, як і будь-яка довга розмова, має початок, середину і кінець.

Удома я насолоджуюся наново віднайденим щастям, стабільністю, надійністю, теплотою. По очах Еліс я бачу, що вона стала щасливішою. Напевно, вона і сама здивована, що їй удалося знайти заповітний шлях, який об’єднує різні сторони її особистості. Ми ніби по цеглинці зводимо свою власну, унікальну будівлю подружнього щастя, наш шлюб багато в чому схожий на описуваний у «Договорі» ідеал.

І все ж мій розум, немов комп’ютер, безперервно розраховує число «пі», постійно намагається знайти вихід із «Договору». Я відчуваю, що Еліс робить те ж саме.

Учора ввечері я бачив чорний позашляховик за рогом. Позавчора Еліс помітила «бентлі» на іншому боці вулиці. Ми обидва знаємо, що скоро все зміниться, що потрібно діяти, просто не говоримо про це.

80

У вівторок Еліс дізнається, що клавішник з її старої групи розбився на мотоциклі. Йому було трохи за сорок, у нього залишилися дружина і маленькі доньки-близнюки. Колись Еліс разом з ним та іншими музикантами два роки їздила по країні, так що ця новина стала для неї важким ударом.

У групи виникло стихійне бажання зібратися в клубі «Боттом оф зе Гіллз» у суботу ввечері і дати концерт в пам’ять про друга. Я пропоную Еліс поїхати самій, але вона наполягає, щоби поїхав і я. У суботу я виходжу у справах, а коли повертаюся, Еліс стоїть у спальні перед великим дзеркалом. Її ледве можна впізнати. На голові – божевільна зачіска, обличчя сильно нафарбоване, а одягнена вона в чорну міні-сукню, панчохи в сітку та армійські черевики, які не носила багато років. Вигляд у цілому, звичайно, класний, однак від здатності Еліс так швидко перевтілюватися в себе колишню мені стає не по собі.

Я вирішую, що одягти, і в підсумку зупиняюся на джинсах і старій білій сорочці. Разом ми як дві абсолютно невідповідні