Шлюбний договір - Мішель Річмонд

злочинів, я також призначаю вам наступне умовне покарання: спостереження за будинком протягом року, дистанційне курирування першого рівня протягом року, а також тридцятиденне ув’язнення у Фернлі в разі рецидиву. Оскільки вищевказане покарання призначається із відстрочкою виконання, будемо вважати його щоденним нагадуванням про те, що вам не слід сходити з правильного шляху. Якщо ж до мого відому дійде, що ви ставите під сумнів дії «Договору», або виявиться, що ви продовжуєте в усній або письмовій формі запитувати в будь-кого інформацію про минулих і теперішніх ворогів «Договору», ви знову опинитеся тут. І запевняю вас, Джейку, покарання, якому ви піддалися зараз, здасться вам дитячими іграми.

Я дивлюся просто перед собою, намагаючись нічим не видати страху, а в голові крутиться одна думка: «Невже вони ніколи не залишать мене в спокої?»

– Джейку, – продовжує суддя, – я не знаю, наскільки звинувачення, викладені у вашій справі, відповідають дійсності, і не стану зараз просити вас підтвердити їх або спростувати, але найбільше мене турбує ваше ставлення. «Договір» і ваш шлюб – це те саме. Успіх неможливий без взаємної поваги і покірності. Зараз я проявляю до вас поблажливість як до новачка. Однак вона має межі. Жоден із нас не має права вважати себе вищим за «Договір». Примиріться з ним. Причому просто зараз, а не через п’ять років і не через десять. Для вашого ж блага. «Договір» нікуди не дінеться. Озирніться. Стіни цієї установи міцні, а ряди прихильників «Договору» ще міцніші. Можливостей у нас набагато більше, ніж ви думаєте. І найголовніше те, що ми твердо переконані в правильності того, що робимо. Займіть своє місце в наших рядах і тоді по-справжньому знайдете щастя в шлюбі.

– Так, ваша честь.

Суддя вдаряє молотком по підставці і виходить.

Ми з Елізабет збираємо речі і чекаємо, коли всі вийдуть із залу. Після того як іде стенографістка зі своєю машинкою, я повертаюся до Елізабет.

– Що таке «дистанційне курирування першого рівня»?

– Треба буде уточнити. – Вигляд у Елізабет серйозний і похмурий. – Не знаю, що ви натворили або кого розлютили, але вам терміново необхідно вжити заходів щодо виправлення ситуації. Якщо ви знову тут опинитеся, то не думаю, що хтось зуміє вам допомогти.

Ми стоїмо в порожньому коридорі біля зали суду. На одній зі стін низка чорно-білих фотографій Орли, що стоїть на скелястому морському березі на тлі напівсхованого туманом котеджу. На іншій стіні – чорно-білі фотографії подружніх пар у день весілля. Керівництво «Договору». Щасливі обличчя людей, які не уявляють, у що вони вплутуються.

У Елізабет дзижчить телефон.

– Ваш літак прибув, – каже вона, прочитавши повідомлення, і підводить мене до других дверей.

Через сліпуче сонячне світло я не відразу розумію, що стою на тому ж місці, на якому кілька днів тому для мене почався весь цей жах. Фернлі раптом нагадує мені атракціон, який я так любив у дитинстві – спочатку їдеш темним звивистим тунелем, потім потрапляєш в кімнату кривих дзеркал, і протягом всього шляху ти у владі страшного відчуття невідомості. Охоронець простягає мені закритий пластиковий пакет з моїми речами.

– Вам час, – каже Елізабет.

Я відчуваю, що їй хочеться мене обійняти, але замість цього вона відходить на крок.

– Доброї дороги, друже.

Я йду в туалет, швидко скидаю робу і вдягаю звичний одяг. На виході кидаю погляд у дзеркало. Видовище жахливе. Я навіть обертаюся, очікуючи побачити за своєю спиною лисого незнайомця, і лише потім розумію, що чужинець у дзеркалі – це я.

Виходжу з туалету, все ще не вірячи, що мене просто так відпустять. Утім, двері дійсно відчиняються. Я йду довгим коридором, який веде до льотного поля. Хочеться побігти, проте я боюся, що тоді мене передумають відпускати. На льотному полі стоїть «Сессна», напевно, чекає на мене.

Смикаю ручку на воротах. Закрито. Спливають хвилини. Дуже неприємне відчуття – стояти і чекати невідомо чого.

В аеропорту сідає ще один літак, більшого розміру, і, прокотившись злітно-посадковою смугою, стає поруч з «цессна». Гул турбін замовкає, двері повільно відчиняються. З-за рогу будинку виїжджає фургон і зупиняється біля літака. З фургона виходять дві дівчини в однакових синіх сукнях. На вигляд дівчатам не більше сімнадцяти років. Напевно, вони – щось на зразок почесної варти.

Здалеку до нас їде гольф-кар. За кермом жінка, пасажир – чоловік у строгому костюмі. З дверей фургона висовується нога в тюремному капці. Червона танина чіпляється за щось на виході, оголюючи худу щиколотку, і чомусь я відразу розумію, що зараз побачу Джоанну.

На її худих руках наручники, на голові чорний каптур. Дівчата беруть Джоанну під руки і ведуть до більшого літака. Вона шкандибає по льотному полю і в якийсь момент повертається до мене, але каптур майже повністю приховує її обличчя. Чи бачить вона мене? Завмерши від жаху, я дивлюся, як вона бреде до літака. Невже все це через мене?

Насилу піднявшись по трапу, Джоанна зникає в літаку.

Гольф-кар зупиняється, чоловік виходить і якийсь час нерухомо стоїть біля воріт спиною до мене.

Дорогий, зшитий на замовлення костюм, італійські туфлі.

Нарешті він обертається. Ніл!

– Привіт, Джейку, – говорить Ніл, дістаючи з кишені ключ. – Ну як, добре провели час?

На брелоку у нього тільки один ключ.

– Не дуже.

– Наступного разу, Джейку, ми не будемо настільки гостинні.

Ключ виблискує на сонці, відкидаючи сонячні відблиски на піджак, через що чорна тканина набуває вульгарного блиску. Чоло у Ніла неприродно гладке, напевно завдяки уколам ботоксу. Не розумію, що Джоанна знайшла в цій людині.

Він дивиться мені просто в очі.

– Той, хто порушує правило, повинен за це відповідати. Тільки тоді буде відновлено баланс, і «Договір», як і шлюб, зможе функціонувати далі.

Ніл вставляє ключ у замок, але не повертає.

– Зараз баланс серйозно порушено з вашої вини. Причому скрізь: у вас з Еліс, у мене із Джоанною і, що найгірше – в «Договорі». – Він нарешті повертає ключ у замку, ворота відчиняються. – Я не заспокоюся, доки не відновлю баланс. Зрозуміло?

Я не відповідаю.

І чому його голос здається мені знайомим?

– Літак у вашому розпорядженні, – говорить Ніл.

І коли я відходжу від нього на деяку відстань, додає:

– «Доктора Пеппера», Джейку?

Подумки я за звичкою відповідаю: «Так, можна».

Так ось чому він увесь час здавався мені знайомим! У коледжі я не знав, як його звати, а про себе називав «стрибун».