Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Педро Ґірона, чоловіка моєї годувальниці, знали як людину енергійну, але з поганим характером. Змушений покинути Іспанію, він поплив до Америки й не давав про себе ніяких звісток. Хіральда мала з ним тільки одного сина, який був моїм молочним братом. Це дитя було надзвичайно вродливим, тому його і назвали Ермосіто[38]. Нещасний недовго втішався життям і цим іменем. Нас годували одні груди, і часто ми лежали в тій самій колисці. Наша дружба зростала аж до сьомого року життя. А тоді Хіральда вирішила, що прийшов час пояснити синові різницю в нашому становищі й розповісти про прірву, яку витворила доля між ним і його юною подругою.
Одного дня, коли ми розпочали якусь дитячу суперечку, Хіральда покликала сина й строго сказала йому:
— Прошу тебе ніколи не забувати, що сеньйорита де Вальфлорида — це твоя і моя сеньйора, а ми обоє є лиш першими слугами в її домі.
Ермосіто послухався тих слів. Відтоді він сліпо виконував усі мої забаганки, старався навіть відгадувати й випереджати їх. Здавалося навіть, що в такій безмежній слухняності він знаходить якесь несказанне задоволення, а я тішилася, бачачи його таким собі покірним. Тоді Хіральда помітила, що цей новий спосіб взаємного поводження загрожує нам іншими небезпеками, тому вирішила розлучити нас, як тільки нам виповниться по тринадцять років. А тим часом вона перестала цим перейматися й звернула увагу на щось інше.
Хіральда, як ти знаєш, жінка з розвиненим розумом, завчасу ознайомила нас із творами знаменитих іспанських письменників і дала нам перші поняття про історію. Прагнучи також розвинути наш розум, вона вимагала, щоб ми переказували те, що читали, і показувала, як саме треба тлумачити описувані події. Діти, коли навчаються історії, як правило, емоційно прив’язуються до осіб, що відіграють найвидатнішу роль. У таких випадках мій герой одразу ставав героєм мого товариша, а коли я змінювала предмет своїх захватів, Ермосіто з таким же запалом приєднувався до мене.
Я настільки звикла до покірності Ермосіто, що найменший спротив з його боку дуже здивував би мене; але не було чого лякатися, я сама повинна була обмежувати свою владу або обережніше нею користуватися. Одного дня мені захотілося гарну мушлю, яку я помітила у прозорій воді, де було дуже глибоко. Ермосіто кинувся у воду й мало не потонув. Іншого разу під ним зламалася гілка, коли він хотів розорити гніздо, яке мені сподобалося. Він упав на землю й сильно побився. Відтоді я з великою обережністю говорила про свої бажання, але водночас думала, що добре мати таку владу, хоч і не користуватися нею. Це був, якщо я добре собі пригадую, перший вияв мого марнославства; відтоді, як здається, я не раз могла робити подібні спостереження.
Так минув тринадцятий рік нашого життя. В той день, коли Ермосіто виповнилось тринадцять, мати сказала йому:
— Сину мій, сьогодні ми святкуємо тринадцяту річницю твого народження. Ти вже не дитина і не можеш більше так фамільярно поводитися зі своєю сеньйорою. Попрощайся з нею, завтра ти виїдеш до Наварри до свого діда.
Хіральда ще не встигла вимовити цих слів, як Ермосіто впав у шалений розпач. Він розплакався, зомлів, прийшов до тями й знову залився сльозами. Щодо мене, то я більше заспокоювала його жаль, аніж поділяла його розпач. Я вважала його істотою, яка повністю залежить від мене, тому не дивувалася його відчаю. Однак я ніяким чином не виявляла йому взаємності. Зрештою, я була ще надто молодою і надто звикла до нього, щоб його надзвичайна врода могла справити на мене якесь враження.
Хіральда не належала до осіб, яких можна розчулити сльозами, тому вона не зважала на побивання Ермосіто й готувала все до його подорожі. Але через два дні після від’їзду погонич мулів, якому вона доручила сина, прийшов збентежений і повідомив, що коли вони їхали лісом, він на мить відійшов від мулів, а повернувшись, уже не знайшов Ермосіто, що він марно гукав і шукав його і що, без сумніву, його зжерли вовки. Хіральда була більше здивована, ніж занепокоєна.
— От побачите, — сказала вона, — що маленький негідник незабаром до нас повернеться.
І вона справді не помилилася. Невдовзі ми побачили нашого втікача. Ермосіто кинувся матері до ніг зі словами:
— Я народився, щоб служити сеньйориті де Вальфлорида, і помру, якщо мене з нею розлучать.
Через кілька днів Хіральда отримала лист від чоловіка, про якого досі не мала жодної звістки. Він писав їй, що зібрав у Веракрусі значний маєток, додаючи, що був би радий мати біля себе сина, якщо той ще живий. Хіральда, прагнучи передовсім відправити сина, поквапилася скористатися цією можливістю. Ермосіто від часу свого повернення жив не в замку, а в невеличкому селі, яке ми мали на березі моря. Якось вранці мати прийшла до нього й примусила сісти в човен рибалки, який зобов’язався відвезти його на американський корабель, що стояв поблизу. Ермосіто сів на корабель, але вночі кинувся в море й уплав дістався до берега. Хіральда силою змусила його повернутися на корабель. Це були жертви, які вона приносила з почуття обов’язку, і легко було бачити, чого вони їй коштували.
Усі ці випадки, про які я тобі розповідаю, відбувалися швидко, один за другим, а за ними прийшли інші, значно сумніші. Мій дід захворів; матері, яка давно вже страждала від тривалої хвороби, ледь вистачало сил, щоб ходити за ним у його останні дні; вона віддала Богу душу одночасно з маркізом Асторґасом.
З дня на день очікували приїзду мого батька до Астурії, але король ніяк не хотів відпускати його від себе, бо державні справи вимагали його присутності при дворі. Маркіз де Вальфлорида написав до Хіральди дуже ввічливого листа, доручаючи їй чимшвидше привезти мене в Мадрид. Мій батько узяв до себе на службу всю челядь маркіза Асторґаса, єдиною спадкоємицею якого була я. Тому, утворивши для мене чудовий кортеж, вони вирушили зі мною в дорогу. Зрештою, донька державного секретаря може в усій Іспанії бути впевнена, що її прийматимуть якнайкраще, а почесті, які мені виявляли протягом усієї дороги,