Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Вибухнула війна; нас послали до Португалії на з’єднання з армією дона Санчо де Сааведри. Цей полководець розпочав війну славною битвою під Вільямарко. Наш полк, найсильніший тоді в цілій армії, дістав наказ розбити англійську колону, яка становила лівий фланг противника. Два рази ми атакували безрезультатно і вже готувалися до третьої атаки, як раптом з’явився між нами рицар у блискучому панцирі.

— За мною! — крикнув він. — Я ваш полковник, герцоґ Медіна Сидонія.

Правду кажучи, він добре зробив, що назвав себе, інакше ми б узяли його за ангела війни чи якогось принца небесного війська, бо було в ньому щось надлюдське.

Цього разу ми розбили англійську колону, і вся слава того дня дісталася нашому полку. Можу сміливо визнати, що після герцоґа я бився найкраще. Принаймні таке приємне для мене запевнення я дістав від нашого командира, який тут же виявив мені честь, попросивши моєї дружби. Це не була пуста люб’язність з його боку. Ми стали справжніми друзями: герцоґ ніколи не трактував мене зверхньо, я ж ніколи не принижував себе лестощами. Іспанцям закидають деяку зарозумілість у ставленні одне до одного, проте, тільки уникаючи її, ми вміємо бути гордими без пихатості й ґречними без нахабства.

Перемога під Вільямарко дала підстави для отримання нових посад. Герцоґ став генералом, мене ж підвищили перед строєм до підполковника й першого ад’ютанта.

Нам дали небезпечне завдання не дозволити противнику переправитися через Дуеро. Герцоґ зайняв зручну позицію і досить довго утримував її, нарешті все англійське військо ударило на нас. Кількісна перевага не могла примусити нас відступити, відбулася жахлива битва, і наша загибель була б неминучою, якби певний ван Берґ, командир валлонських підрозділів, не прийшов нам на виручку з трьома тисячами людей. Він продемонстрував чудеса хоробрості й не тільки вирвав нас із небезпеки, але й домігся того, що поле бою лишилося за нами. Проте на другий день ми поєдналися з головними силами армії.

Коли ми відходили разом з валлонами, герцоґ під’їхав до мене й сказав:

— Любий Вальфлорида, я знаю, що цифра два найбільш відповідна для дружби, і її не можна порушувати, не наразивши святих законів цього почуття. Гадаю, однак, що важлива послуга, яку зробив нам ван Берґ, заслуговує на те, щоб стати винятком. Мені здається, що вдячність наказує нам запропонувати йому нашу дружбу і допустити його третім до того союзу, який нас поєднує.

Я поділяв думку герцоґа, який зустрівся з ван Берґом і запропонував йому нашу дружбу з повагою, яка відповідала значенню, котре він надавав званню друга. Ван Берґ надзвичайно здивувався й сказав:

— Ясновельможний герцоґ виявляє мені дуже велику честь. Мушу попередити тебе, що я маю звичку щодня напиватися; якщо ж я випадково не п’яний, то граю в карти на грубі гроші. Тому якщо ти, ясновельможний пане, маєш відразу до таких звичок, я не думаю, що наш союз буде тривалим.

Ця відповідь збентежила герцоґа, але він тут же розсміявся, запевнив ван Берґа в своїй повазі до нього й пообіцяв, що використає весь свій вплив при дворі, аби Берґа якнайкраще винагородили. Ван Берґ, однак, завжди віддавав перевагу грошовим винагородам. Король подарував йому баронат Делен, що знаходиться в окрузі Малін; ван Берґ того ж дня продав його Вальтеру ван Дику, жителю Антверпена й постачальнику армії.

Ми розташувалися на зимові квартири в Коїмбре, одному з найзначніших португальських міст. Сеньйора де Вальфлорида приїхала до мене; вона любила світське життя, тож я відкрив свій дім для вищих офіцерів армії. Проте герцоґ і я майже не брали участі в шумних розвагах товариства; весь наш час займали важливі завдання.

Цнота була божеством молодого Сидонії, загальне благо — його мрією. Ми разом замислювались над становищем Іспанії і укладали плани її майбутнього процвітання. Для ощасливлення іспанців ми прагнули перш за все вкоренити в них любов до цноти й відтягнути їх від непомірного користолюбства, і це зовсім не видавалося нам складним завданням. Ми також хотіли воскресити традиції давнього рицарства. Кожен іспанець мав бути таким же вірним своїй дружині, як і королю, і кожен повинен був мати товариша по зброї. Я вже поєднався з герцоґом; ми були переконані, що світ колись говоритиме про наш союз і що шляхетні уми, пішовши за нашим прикладом, зроблять шлях до цноти більш приступним.

Мені соромно, люба Елеоноро, розповідати тобі про подібні безумства, але вже віддавна помічено, що молоді, які віддаються мріям, стають з часом корисними, а й навіть великими людьми. І навпаки, молоді Катони, передчасно розхолоджені, ніколи не можуть здійнятися понад розрахунок власної вигоди. Малість серця звужує їхній розум і зумовлює, що вони нездатні бути ні державними мужами, ні корисними громадянами. І з цього правила є дуже мало винятків.

Ось так, пускаючи уяву манівцями цноти, ми обманювали себе надією встановити колись в Іспанії вік Сатурна і Реї[39]. І весь цей час ван Берґ, в міру можливості, запроваджував золотий вік. Він продав баронат Делен за вісімсот тисяч ліврів і поклявся словом честі, що не тільки спустить ці гроші за два місяці зимових квартир, але ще й матиме сто тисяч франків боргу. Наш марнотратний фламандець підрахував, що для дотримання слова йому слід щоденно витрачати тисячу чотириста пістолів, що було досить важко в такому місті, як Коїмбре. Він злякався, думаючи, що досить легковажно дав слово, коли ж йому підказували, що він може використати частину грошей на допомогу бідним і ощасливлення багатьох людей, він відповідав, що присягнувся витрачати, а не роздавати, і що почуття власної гідності не дозволяє йому навіть найменшу частину цих грошей пустити на добрі справи; він навіть грати не міг, бо, по-перше, міг виграти, а по-друге, програні гроші не були витраченими.

Таке важке становище дуже сильно гнітило ван Берґа; кілька днів він був добряче збентежений, а згодом придумав спосіб, який мав порятувати його честь. Він набрав стільки кухарів, музикантів, танцюристів, комедіантів та інших представників веселих ремесел, скільки міг знайти. Вранці він влаштовував пишний бенкет, увечері — бал і видовища, піднімався до вершин марнотратства, а якщо, незважаючи на всі зусилля, не вдавалося витратити тисячу чотириста пістолів, він наказував залишки викинути у вікно, говорячи, що такий вчинок теж може вважатися марнотратством.

Заспокоюючи таким чином своє сумління, ван Берґ знову повеселішав. По суті, то був дуже дотепний чоловік, який вправно відстоював свої дивні вади, за які його всюди переслідували. Ті висловлювання, яким він дуже добре навчився, надавали блиску його розмовам і