Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Коли ми наближалися до Мадрида, інший вид марнославства дещо приглушив це перше почуття. Я пам’ятала, що маркіза де Вальфлорида любила свого батька, боготворила його, жила й дихала, здавалося, тільки для нього, тоді як до мене ставилася досить холодно. Тепер у мене теж був батько; я пообіцяла собі любити його всією душею, я хотіла дати йому щастя. Ця надія примусила мене загордитися, я забула про свій вік, вважала, що я вже доросла, хоча мені йшов усього лиш чотирнадцятий рік.

Я була ще зайнята цими солодкими думками, коли карета в’їхала у ворота нашого палацу. Батько зустрів мене біля входу й усю засипав ласками. Невдовзі королівський наказ прикликав його до двору, я пішла до своїх покоїв, але була дуже схвильована й цілу ніч не зімкнула очей.

На другий день зранку батько попросив мене прийти до нього, він якраз пив шоколад і хотів, щоб я з ним поснідала. Через якийсь час він сказав:

— Люба Елеоноро, життя в мене не дуже веселе, а характер від якогось часу помітно посмутнішав; однак оскільки небо повернуло тебе мені, то я сподіваюся що відтепер настануть кращі дні. Двері мого кабінету завжди будуть для тебе відчинені, приходь сюди, коли хочеш, з будь-якою жіночою роботою. У мене є другий окремий кабінет для нарад і тієї роботи, що становить державну таємницю; в перервах між своїми завданнями я зможу розмовляти з тобою і маю надію, що радість цього нового життя пригадає мені певні картини так давно втраченого домашнього щастя.

Сказавши це, маркіз подзвонив. Увійшов секретар з двома кошиками, в одному з яких була пошта того дня, а в другому — давніші листи, які ще чекали відповіді.

Якийсь час я пробула в кабінеті, після чого пішла до своїх покоїв. Повернувшись у час обіду, я застала кількох близьких друзів мого батька, зайнятих, як і він, справами найвищої ваги. Вони не боялися відверто про все говорити в моїй присутності, а ті простодушні зауваження, які я вставляла в їх розмови, часто їх забавляли. Я помітила, що вони зацікавили мого батька, і була страшенно цьому рада.

Наступного дня, як тільки я довідалася, що він у себе в кабінеті, я одразу туди пішла. Він пив шоколад і сказав мені з радісним обличчям:

— Сьогодні п’ятниця, прийдуть листи з Лісабона.

Після чого видзвонив секретаря, який приніс обидва кошики. Батько нетерпляче перебрав вміст першого з них і вийняв лист, у якому було два аркуші: один написаний шифром, який він віддав секретарю, а другий звичайний, який він сам почав читати з поспіхом і задоволенням.

Поки він читав, я взяла конверт і стала розглядати печатки. Я розпізнала Золоте Руно, а над ним герцозьку корону. На жаль, цей бучний герб мав з часом стати моїм. Наступного дня прийшла пошта з Франції, і так воно йшло протягом подальших днів, але ніяка не цікавила мого батька так живо, як португальська.

Коли минув тиждень і прийшла п’ятниця, я весело сказала батькові, який саме снідав:

— Сьогодні п’ятниця, знову прийдуть листи з Лісабона.

Потім я попросила, щоб він дозволив мені подзвонити, і коли секретар увійшов, я підбігла до кошика, видобула очікуваний лист і подала його батькові, який в нагороду ніжно обняв мене.

Так я робила кілька п’ятниць. Нарешті одного дня я насмілилася запитати батька, що то за листи, які він завжди так нетерпляче чекає.

— Це листи, — відповів він, — від нашого посла в Лісабоні герцоґа Медіни Сидонії, мого приятеля і благодійника, а навіть і більше, бо я переконаний, що його доля тісно поєднана з моєю.

— У такому разі, — сказала я, — цей славний герцоґ має таке саме право і на мою повагу. Я була б рада познайомитися з ним. Я не запитую, що він пише до тебе шифром, але благаю тебе, любий батьку, прочитай мені цей другий лист.

На ці слова батько раптом розгнівався. Він назвав мене зіпсованою, самовільною і розбалуваною дитиною. Додав і ще багато прикрих слів. Потім він подобрішав і не тільки прочитав, але й подарував мені лист герцоґа Медіни Сидонії. Я досі його зберігаю у себе нагорі й принесу наступного разу, коли прийду тебе провідати.

Коли циган дійшов до цього місця, йому дали знати, що справи табору вимагають його присутності, тож він пішов, і того дня ми вже його не бачили.

День двадцять восьмий

На сніданок ми зібралися досить рано. Ребека, бачачи, що ватажок не так сильно зайнятий, попросила, щоб він продовжив свою розповідь, що він і зробив.

Продовження історії ватажка циган

І справді, наступного дня герцоґиня принесла мені лист, про який згадувала до того і який звучав так:

Продовження історії герцоґині Медіни Сидонії

Герцоґ Медіна Сидонія маркізу де Вальфлорида.

В шифрованих депешах, любий друже, ти знайдеш продовження наших переговорів. В цьому листі я хочу розповісти тобі, що діється при цьому дворі святенників і розпусників, де я вимушений перебувати. Один з моїх людей відвезе листа на кордон, тому я можу бути більш відвертим.

Король дон Педро де Браґанца постійно обирає монастирі ареною своїх любовних пригод. Зараз він покинув ігуменю урсулинок заради абатиси салезіанок. Його королівська величність бажає, щоб я супроводжував його в цих любовних паломництвах, а я вимушений це робити заради добра наших справ. Король розмовляє з абатисою, відділений від неї непохитною решіткою, яка, як розповідають, провалюється під рукою могутнього монарха.

Ми всі, хто його супроводжує, розходимося по кімнатах для візитів,