Вулик - Каміло Хосе Села

Вже в ліжку донья Вісі ніяк не може заснути. З голови не йдуть ті самі думки.

— А знаєш, у дівчинки з’явився залицяльник.

— У Хуліти?

— Так, він студент — вчиться на нотаріуса.

Дон Роке перевертається під ковдрою.

— Гаразд, тільки не здіймай галасу, надто вже ти полюбляєш дзвонити в усі дзвони. Побачимо, що з того вийде.

— Ох, чоловіче, ти завжди готовий вилити на мене відро холодної води.

Донья Вісі засинає щасливим сном. За кілька годин її будить дзвін, що провіщає зорю в монастирі жебрущих черниць.

Донья Вісі схильна в усьому бачити щасливі прикмети, добрі передвістя, беззаперечні знаки блаженства та радості.

Ранок.

Крізь сон Мартін чує звуки пробудженого до життя міста. Лежачи під ковдрою з жінкою — живою голою жінкою — він тішиться, слухаючи гомін міста, його нуртуючий пульс: торохтіння візків сміттярів, що спускаються вулицями Фуенкарраль і Чамартина, піднімаються з Вентас та Інхуріас, проминають похмурий скорботний цвинтар — вони рухаються отак уже кілька годин попри холоднечу, під неквапний сумний цокіт худющої шкапи чи сірого, наче зажуреного віслюка. І голоси крамарок, які вдосвіта вже зводять свої ятки з фруктами на вулиці генерала Порльєра. І перші віддалені, ледь чутні гудки автомобілів. І галас дітлахів, котрі йдуть до школи з ранцями за плечима та смачними запашними сніданками в кишенях...

Та й ближчі звуки домашньої метушні утішливо відлунюють у голові Мартіна. Це вже встала донья Хесуса, невсипуща донья Хесуса, яка прокидається вдосвіта і надолужує вранішнє безсоння по обіді, в годину сієсти, розподіливши роботу між своїми помічницями — підстаркуватими заниділими потіпахами й велелюбними звабливими молодицями, упокореними матерями сімейств. Щоранку в доньї Хесуси пораються сім помічниць. Дві її служниці сплять до другої години дня, до самісінького обіду, на першому-ліпшому ліжку, що звільнилося раніше за інші, на повному таємниць ліжку, яке за залізними прутинами свого узголів’я, наче за могильною загорожею, ховає всю безодню людських страждань, зберігає у своєму волосяному матраці стогін молодика, котрий уперше, не тямлячи, що робить, зрадив свою юну чарівну дружину — зрадив із прищавою шльондрою, в якої порепана, наче в мулиці, шкіра, зрадив дружину, котра, як завжди, чекала його до глупої ночі, церуючи шкарпетки при тьмяному світлі загасаючої жаровні, погойдуючи ногою колиску з немовлям, читаючи довжелезний роман про кохання і водночас вибудовуючи подумки складну економічну стратегію, яка, якщо поталанить, дасть можливість заощадити трохи грошей на пару панчіх.

Донья Хесуса, саме втілення порядку, розподіляє роботу поміж помічницями. В доньї Хесуси постільну білизну перуть щодня; для кожного ліжка є два комплекти, і коли якийсь клієнт випадково, або й навмисне — трапляються і такі! — щось розірве, дірку акуратно залатають. Постільної білизни зараз немає; щоправда, простирадла та тканину на наволочки можна купити на товчку, але ціни там захмарні.

У доньї Хесуси від восьмої години ранку до першої години дня працюють п’ять праль і дві прасувальниці. Кожна заробляє три песети на день, але робота в них не надто важка. У прасувальниць руки ніжніші, вони намащують волосся брильянтином і не збираються здавати позицій. Обидві хворобливі й рано постаріли — ще в юному віці вони кинулись у вир життя, але так і не змогли настягати грошенят. Тепер от караються. Працюючи, вони співають, мов ті цикади, а коли допадуться до вина, то п’ють незгірш за кавалерійських сержантів.

Одну звати Маргаритою. Її батько, поки був живий, торгував валізами на станції метро «Делісіас». У п’ятнадцять років у неї вже був залицяльник на ім’я Хосе — більше про нього вона нічого не знає. Він був танцівником у якійсь забігайлівці в парку Бомбілья й одної неділі повів її до лісу поблизу Пардо, а після покинув. Маргарита пішла на панель і зрештою сплуталася зі злодієм, котрий промишляв у барах неподалік од станції метро «Антон Мартін». Ну, а потім усе пішло, як завжди, і навіть гірше.

Другу звати Доритою. Її звабив земляк-семінарист, що приїхав додому на канікули. Того семінариста, який уже помер, звали Кохонсіо Альбою. Це ім’я[49] було лихим жартом його батька, котрий відзначався винятковою брутальністю. Якось він побився з приятелями об заклад — той, хто програв би, мав заплатити за вечерю,— що назве сина Кохонсіо, та й так і вчинив. Того дня, коли його сина хрестили, дон Естаніслао Альба з друзяками пиячили на відчай душі. Горлали «Геть короля!» та «Хай живе Федеральна Республіка!». Бідолашна матір, донья Кончита Ібаньєс — свята була жінка — плакала, примовляючи:

— Ох, біда та й годі! Мій чоловік пиячить у такий щасливий день!

Минали роки, але щораз у день синових іменин донья Кончита примовляла, як тоді:

— Ох, біда та й годі! Мій чоловік пиячить у такий щасливий день!

Семінарист, який згодом зробився каноніком у Леонському соборі, повів дівчину — дорогою показуючи їй яскраві картинки, що відтворювали чуда святого Хосе Каласанського[50],— аж на берег річки Куруеньйо. І там,