Вулик - Каміло Хосе Села

А коли донья Монсеррат трохи повернула голову, сумочки вже не було.

Спершу вона навіть не усвідомила того, що сталося: її уяву заповнювали всілякі знамення, Преображення та одкровення.

Вдома Хуліта знову дістає й ховає свій зошит, а тоді, як і пожильці доньї Матильди, іде вечеряти. Матір пестливо щипає її за щічку.

— Ти плакала? У тебе червоні очі.

Хуліта копилить губи.

— Ні, мамо, просто я думала.

Донья Вісі хитрувато всміхається.

— Про нього?

— Так.

Жінки беруться за руки.

— Слухай, як його звати?

— Вентурою.

— Ач, хитруха! Так це тому ти охрестила Вентурою китайча!

Дівчина примружує очі.

— Так!

— То ти давненько його знаєш?

— Так, ми зустрічаємося вже місяців півтора-два.

Матір намагається видаватися суворою.

— І ти нічого мені не казала?

— А навіщо б я тобі щось казала, поки він не освідчився?

— І то правда. Яка ж я дурепа! Ти добре вчинила, доню, ніколи не треба говорити завчасно, перш ніж справа залагодиться. Ми, жінки, повинні завжди бути обачними.

У Хуліти тремтять ноги, вона відчуває, як до грудей підкочується тепла хвиля.

— Так, мамо, дуже обачними!

Донья Вісі знову всміхається й продовжує розпитувати дочку.

— Слухай, а що він робить?

— Вчиться на нотаріуса.

— Якби ж то він отримав посаду!

— Побачимо, як йому пощастить, мамо. Я вже дала обітницю поставити дві свічки, якщо він працюватиме в першорядній конторі, і одну, якщо в другорядній.

— Це вельми розважливо, доню, на Бога надійся, а сам не зівай. І я вчиню так само. Слухай... А як його прізвище?

— Агуадо.

— Непогано звучить — Вентура Агуадо.

Донья Вісі сміється, вона зворушена.

— Ох, доню, що я собі вимріяла! Хуліта Мойсес де Агуадо — уявляєш?

Дівчина дивиться відсутніми очима.

— Так.

І раптом злякавшись, що все це може виявитися лише мрією, яка розіб’ється на тисячу скалок, мов електрична лампочка, матір квапиться виповісти свої ілюзії.

— Твого першого синочка, Хуліто,— якщо це буде хлопчик,— ми назвемо Роке, як діда: Роке Агуадо Мойсес. Яке щастя! Ох, коли батько дізнається! Ото буде радість!

Хуліта вже начеб на тому березі, вона подолала течію і говорить про себе, мов про сторонню людину, тепер для неї ніщо не важить, тільки б не розвіяти наївні материні фантазії.

— А якщо буде дівчинка, я назву її твоїм ім’ям, мамо. Віситасьйон Агуадо Мойсес — теж гарно звучить.

— Дякую, доню, дуже дякую, ти мене розчулила. Але молімо Бога, щоб був хлопчик: в домі завжди потрібен мужчина.

У дівчини знову тремтять ноги.

— Так, мамо, завжди.

Склавши руки на череві, матір править своєї:

— Якби ж то Господь обдарував його покликанням.

— Хтозна!

Донья Вісі зводить очі догори. На побіленій стелі де-не-де проступають вологі плями.

— Мрія мого життя — син-священик!

У ці хвилини донья Вісі — найщасливіша жінка в Мадриді. Вона обіймає дочку за стан — майже так, як це робить Вентура в домі доньї Селії,— і погойдує її, наче немовля.

— Коли не син, то нехай онучок, моя люба, нехай онучок.

Обидві жінки сміються, обійнявшись, ласкаво дивлячись одна на одну.

— Ох, як же тепер мені хочеться жити!

Хуліта намагається подати все в рожевих барвах.

— Так, мамо, в житті стільки принад!

Хуліта стишує голос, і