Вулик - Каміло Хосе Села
— Не турбуйся, зараз зігріється.
Чоловік кладе руку Пуриті під пахву зверху блузки.
— Як гаряче в тебе під пахвою!
— Еге ж.
У Пурити під пахвою так гаряче, наче її лихоманить.
— Гадаєш, Пакіто приймуть?
— Сподіваюсь, що так,— моєму приятелеві варто пальцем поворухнути.
— А чи він схоче?
Друга рука дона Хосе лежить на Пуритиній підв’язці. Взимку Пурита носить пояс, але круглі підв’язки погано облягають її, бо дівчина надто худа. Влітку вона ходить без панчіх — здавалося б, дрібниці, але на цьому можна непогано заощадити.
— Мій приятель зробить усе, що я скажу,— він мій боржник, адже я зробив йому чимало послуг.
— Якби ж то Бог почув твої слова!
— Ось побачиш, так воно й буде.
Дівчина замислюється, погляд у неї сумний, начеб відсутній. Сеньйор Хосе трохи розсуває їй стегна, пощипує їх.
— Якби Пакіто прийняли до притулку, все було б по-іншому!
Пакіто — молодший брат дівчини. Всього їх п’ятеро, а з нею шестеро: старшому, Рамонові, двадцять два роки, він служить у війську в Африці; Маріані вісімнадцять років, бідолашна тяжко хвора і не підводиться з ліжка; Хуліо вже майже чотирнадцять, він працює учнем у друкарні; Роситі одинадцять, а Пакіто, найменшому, дев’ять. Пурита — друга за старшинством, їй двадцять років, хоча на вигляд, мабуть, можна дати й більше.
Діти живуть самі. Батька розстріляли — в ті часи таке часто траплялося; матір померла від сухот і виснаження в 1941 році.
Хуліо платять у друкарні чотири песети. Решту грошей, докладаючи відчайдушних зусиль, мусить заробити Пурита, от і тиняється вона цілісінький день вулицями, а по вечері кидає якір у доньї Хесуси.
Діти мешкають у підвалі на вулиці Тернера. А Пурита знімає кімнату в пансіоні, тут вона почувається вільнішою і може приймати запрошення по телефону. Пурита навідує братів і сестер щодня близько дванадцятої чи першої години. Вряди-годи, коли немає клієнта, вона й поїсть із ними; в пансіоні їй залишають обід, і вона, якщо хоче, може з’їсти його на вечерю.
Сеньйор Хосе вже досить давно тримає руку в дівчини за пазухою.
— Ходімо?
— Як хочеш!
Сеньйор Хосе допомагає Пуриті вдягти благеньке бавовняне пальтечко.
— Лише на хвилинку, гаразд? Моя своячка, здається, вже щось запідозрила.
— Як хочеш.
...........................................
— Візьми, це тобі.
Сеньйор Хосе кладе купюру в п’ять дуро Пуриті до сумочки — пофарбованої синьою фарбою, яка трохи бруднить руки.
— Господь віддячить тобі.
Біля дверей помешкання парочка прощається.
— Слухай, як тебе звати?
— Моє ім’я Хосе Сане Мадрид. А тебе справді звати Пуритою?
— Так, чого б я мала тобі брехати? Моє ім’я Пура Бартоломе Алонсо.
Обоє якусь мить дивляться на підставку для парасольок.
— Що ж, я піду.
— Бувай, Пепе. Ти мене поцілуєш?
— Так, люба.
— Слухай, коли взнаєш щось про Пакіто — зателефонуй.
— Не турбуйся, я зателефоную за цим номером.
Донья Матильда гукає своїх пожильців:
— Доне Тесі! Доне Вентуро! Вечеряти!
Коли з’являється дон Тесифонте, вона каже:
— На завтра я загадала засмажити печінку, побачимо, як вона вам сподобається.
Капітан навіть не дивиться на неї, він думає про інше:
«Можливо, цей хлопець має рацію. Сидітимеш тут, наче бовдур, то нічого й не висидиш, це щира правда».
У доньї Монсеррат під час відправи поцупили сумочку. Яке дикунство! Тепер навіть у церкві злодіюють! Грошей було небагато — лише три песети та трохи дрібних монет, але сумочка майже нова, її ще б носити й носити.
Відправа вже наближалася до кінця, вже заспівали «Tantum ergo» — молитву, що її цей нечестивець Хосе Марія, племінник доньї Монсеррат, співає на мотив німецького гімну, і на лавах залишалися сидіти хіба що кілька сеньйор, які затрималися тут, щоб помолитися кожна про своє.
Донья Монсеррат саме міркувала над щойно прочитаним текстом: «Цей четвер приносить душі пахощі лілей і солодкий присмак