Вулик - Каміло Хосе Села

— Не турбуйся, зараз зігріється.

Чоловік кладе руку Пуриті під пахву зверху блузки.

— Як гаряче в тебе під пахвою!

— Еге ж.

У Пурити під пахвою так гаряче, наче її лихоманить.

— Гадаєш, Пакіто приймуть?

— Сподіваюсь, що так,— моєму приятелеві варто пальцем поворухнути.

— А чи він схоче?

Друга рука дона Хосе лежить на Пуритиній підв’язці. Взимку Пурита носить пояс, але круглі підв’язки погано облягають її, бо дівчина надто худа. Влітку вона ходить без панчіх — здавалося б, дрібниці, але на цьому можна непогано заощадити.

— Мій приятель зробить усе, що я скажу,— він мій боржник, адже я зробив йому чимало послуг.

— Якби ж то Бог почув твої слова!

— Ось побачиш, так воно й буде.

Дівчина замислюється, погляд у неї сумний, начеб відсутній. Сеньйор Хосе трохи розсуває їй стегна, пощипує їх.

— Якби Пакіто прийняли до притулку, все було б по-іншому!

Пакіто — молодший брат дівчини. Всього їх п’ятеро, а з нею шестеро: старшому, Рамонові, двадцять два роки, він служить у війську в Африці; Маріані вісімнадцять років, бідолашна тяжко хвора і не підводиться з ліжка; Хуліо вже майже чотирнадцять, він працює учнем у друкарні; Роситі одинадцять, а Пакіто, найменшому, дев’ять. Пурита — друга за старшинством, їй двадцять років, хоча на вигляд, мабуть, можна дати й більше.

Діти живуть самі. Батька розстріляли — в ті часи таке часто траплялося; матір померла від сухот і виснаження в 1941 році.

Хуліо платять у друкарні чотири песети. Решту грошей, докладаючи відчайдушних зусиль, мусить заробити Пурита, от і тиняється вона цілісінький день вулицями, а по вечері кидає якір у доньї Хесуси.

Діти мешкають у підвалі на вулиці Тернера. А Пурита знімає кімнату в пансіоні, тут вона почувається вільнішою і може приймати запрошення по телефону. Пурита навідує братів і сестер щодня близько дванадцятої чи першої години. Вряди-годи, коли немає клієнта, вона й поїсть із ними; в пансіоні їй залишають обід, і вона, якщо хоче, може з’їсти його на вечерю.

Сеньйор Хосе вже досить давно тримає руку в дівчини за пазухою.

— Ходімо?

— Як хочеш!

Сеньйор Хосе допомагає Пуриті вдягти благеньке бавовняне пальтечко.

— Лише на хвилинку, гаразд? Моя своячка, здається, вже щось запідозрила.

— Як хочеш.

...........................................

— Візьми, це тобі.

Сеньйор Хосе кладе купюру в п’ять дуро Пуриті до сумочки — пофарбованої синьою фарбою, яка трохи бруднить руки.

— Господь віддячить тобі.

Біля дверей помешкання парочка прощається.

— Слухай, як тебе звати?

— Моє ім’я Хосе Сане Мадрид. А тебе справді звати Пуритою?

— Так, чого б я мала тобі брехати? Моє ім’я Пура Бартоломе Алонсо.

Обоє якусь мить дивляться на підставку для парасольок.

— Що ж, я піду.

— Бувай, Пепе. Ти мене поцілуєш?

— Так, люба.

— Слухай, коли взнаєш щось про Пакіто — зателефонуй.

— Не турбуйся, я зателефоную за цим номером.

Донья Матильда гукає своїх пожильців:

— Доне Тесі! Доне Вентуро! Вечеряти!

Коли з’являється дон Тесифонте, вона каже:

— На завтра я загадала засмажити печінку, побачимо, як вона вам сподобається.

Капітан навіть не дивиться на неї, він думає про інше:

«Можливо, цей хлопець має рацію. Сидітимеш тут, наче бовдур, то нічого й не висидиш, це щира правда».

У доньї Монсеррат під час відправи поцупили сумочку. Яке дикунство! Тепер навіть у церкві злодіюють! Грошей було небагато — лише три песети та трохи дрібних монет, але сумочка майже нова, її ще б носити й носити.

Відправа вже наближалася до кінця, вже заспівали «Tantum ergo» — молитву, що її цей нечестивець Хосе Марія, племінник доньї Монсеррат, співає на мотив німецького гімну, і на лавах залишалися сидіти хіба що кілька сеньйор, які затрималися тут, щоб помолитися кожна про своє.

Донья Монсеррат саме міркувала над щойно прочитаним текстом: «Цей четвер приносить душі пахощі лілей і солодкий присмак