Вулик - Каміло Хосе Села
— П’єро! П’єро! Іди-но до хазяєчки.
Вентура трохи прочиняє двері кімнати, в якій був зі своєю дівчиною.
— Сеньйоро!
— Іду.
Вентура пхає доньї Селії в руку три дуро.
— Нехай спершу вийде сеньйорита.
Донья Селія не проти.
— Як хочете.
Вентура йде до гардеробної і запалює сигарету, щоб перечекати, поки дівчина піде; його подруга, опустивши очі, спускається сходами.
— До побачення, голубонько.
— До побачення.
Донья Селія стукає кісточками пальців до кімнати, де чекає Лола.
— Хочеш перейти до великої спальні? Вона звільнилася.
— Гаразд.
Вже спустившись до цокольного поверху, Хуліта зустрічає дона Роке.
— Привіт, доню! Звідки це ти?
Хуліта ніяковіє.
— Я... від фотографа. А ти куди йдеш?
— Та... провідати хворого приятеля, бідоласі зовсім кепсько.
Дівчині важко уявити, що батько йде до доньї Селії; батькові теж важко подумати таке про дочку.
«Ну й дурний же я! І спаде ж таке на думку!» — міркує дон Роке.
«Мабуть, він правду сказав про цього приятеля,— кмітує дочка,— звісно, тато облагоджує якісь дільця, але щоб він ішов туди, це вже було б занадто!»
Коли Вентура наміряється вийти з гардеробної, донья Селія перепиняє його.
— Стривайте, там хтось дзвонить.
З’являється дон Роке; він трохи блідий.
— Здрастуйте, Лола прийшла?
— Так, вона в спальні навпроти.
Дон Роке двічі легенько стукає в двері.
— Хто там?
— Я.
— Заходь.
Вентура Агуадо продовжує переконувати капітана.
— Послухайте, у мене зараз є одна дівчинка — її ім’я не має для вас жодного значення, головне, що справа там на мазі. Так от, коли я вперше побачив її, то подумав: «Тут мені нічого не світить». А проте підійшов до неї, щоб потім не шкодувати, мовляв, бачив, а не спробував заарканити. Сказав їй кілька слів, пригостив пару разів вермутом із креветками, і — як бачите — тепер вона в мене покірлива, наче овечка. Робить усе, що мені заманеться, і слова не скаже. Познайомилися ми в двадцятих числах серпня, а вже за якийсь тиждень — саме на мій день народження — бац, і в ліжко! А якби я стояв, мов бовдур, і лише дивився, як біля неї увиваються та як її улещують інші, то й був би зараз ні з чим, як оце ви.
— Усе це добре, авжеж, але мені здається, що тут уся справа в удачі.
Вентура аж підскакує на стільці.
— В удачі? Ось де ваша помилка! Удачі не існує, мій друже, удача, мов жінка, віддається тому, хто її домагається, а не тому, хто дивиться на неї з вулиці й не наважується зронити ні слова. Отож не варто вам сидіти цілі дні вдома й озиратися на цю лихварку, в якої син несповна розуму, та вивчати коров’ячі болячки. Кажу вам, так ви нічого не доможетеся.
Щойно дограли «Кумпарситу», Сеоане кладе скрипку на піаніно й каже Макаріо:
— Я вийду на хвилинку до вбиральні.
Сеоане йде між столиками. В голові його досі крутяться ціни на окуляри.
«Направду краще трохи зачекати. Оті за двадцять дві песети, здається, непогані».
Він штовхає ногою двері з написом «Для чоловіків»: два унітази біля стіни; вгорі, захищена дротяною сіткою, тьмяно світить лампочка на п’ятнадцять ват. Дезінфекційна таблетка спить у своїй клітинці, наче цвіркунець.
Сеоане сам, він підходить до стіни, кидає погляд на підлогу.
«Що це?»
Слина застрягає у нього в горлі, серце мало не вистрибує з грудей, у вухах дзвенить. Сеоане пильно дивиться на підлогу, двері вбиральні зачинені. Сеоане швидко нахиляється. Так і є, п’ять дуро! Купюра трохи змокла, та це байдуже. Сеоане обтирає її носовичком.
Наступного дня він знову заходить до аптеки.
— Дайте-но мені окуляри за тридцять песет, сеньйорито, авжеж, за тридцять!