Вулик - Каміло Хосе Села

— Гадаю, знайомство з Вентурою,— (у вухах дівчини злегка дзвенить),— для мене великий шанс.

Матір воліє виявити розважливість:

— Побачимо, доню, побачимо. Дай-то Боже! Будемо вірити! А чому б ні? Онучок-священик, який усіх нас напучуватиме на добру путь завдяки своєму благочестю. Видатний промовець! Знаєш, зараз ми з тобою жартуємо, а колись, може, з’являтимуться оголошення про проповіді превелебного отця Роке Агуадо Мойсеса! Я вже буду зовсім старою, доню, але моє серце повнитиметься гордістю.

— І моє також, мамо.

Мартін невдовзі заспокоюється, він пишається собою.

— Оце так провчив! Ха-ха!

Мартін пришвидшує ходу, він майже біжить, час від часу підстрибуючи.

«Цікаво, що там зараз верещить та свинюка!»

Свинюка — це донья Роса.

Дійшовши до площі Сан Бернардо, Мартін згадує про подарунок для Наті.

«Сподіваюсь, Ромуло ще в крамниці».

Ромуло — букініст, і часом у його хліву трапляються цікаві гравюрки.

Проминувши університет і завернувши праворуч, Мартін простує до лігва Ромуло.

На дверях висить табличка: «Зачинено. Повідомлення залишати консьєржці». Зсередини пробивається світло, отже, Ромуло впорядковує картотеку або добирає замовлені кимось книжки.

Мартін стукає кісточками пальців у двері, що виходять у патіо.

— Агов, Ромуло!

— Привіт, Мартіне! Радий тебе бачити!

Мартін дістає сигарети, обидва палять, умостившись біля жаровні, що її Ромуло витяг із-під столу.

— А я писав листа сестрі, тій, що в Хаені. Зараз я тут і живу, виходжу лише поїсти, а коли не маю такого бажання, то цілісінький день із місця не зрушу — принесуть філіжанку кави з кав’ярні навпроти — і добре.

Мартін роздивляється книжки, що лежать на плетеному кріслі з поламаною спинкою, яке тепер можна використовувати хіба що як етажерку.

— Негусто.

— Так, небагато. Ось Романонес, «Історія одного життя», вона справді цікава, наклад майже весь розкупили.

— Еге ж.

Мартін кладе книжки на підлогу.

— Слухай, мені потрібна якась гарна гравюра.

— За скільки?

— За чотири-п’ять дуро.

— За п’ять дуро я можу запропонувати тобі чарівну гравюру, вона хоч і невеличка, зате оригінал. До того ж у рамці, я її так купив. Кращого подарунка годі шукати.

— Так, я хочу зробити подарунок одній дівчині.

— Дівчині? Ну, коли вона не черниця і мислить не по шаблону — втім, зараз сам побачиш. Давай тільки спокійно докуримо, ніхто нас не жене в шию.

— І що ж на ній зображено?

— Зараз побачиш. Там Венера, а внизу ще кілька фігурок і якісь вірші по-італійськи чи по-провансальськи — я в цьому нічого не тямлю.

Ромуло кладе недопалок на стіл і вмикає світло в коридорі. За мить повертається з гравюрою, на ходу витираючи рукавом пил.

— Дивись.

Гравюра красива, кольорова.

— Фарби старовинні.

— Схоже на те.

— Авжеж, можеш не сумніватися.

На гравюрі зображена золотоволоса Венера — зовсім гола, з вінком із квітів на голові. Богиня стоїть на повен зріст, облямована позолоченою віньєткою. Довге волосся спадає по спині до колін. Над животом роза вітрів — усе дуже символічно. У правій руці Венера тримає квітку, в лівій — книгу. Тіло Венери вирізняється на тлі всіяного зорями синього неба. У тій самій віньєтці, трохи нижче, два маленькі кружечки: в тому, що під книгою, знак Тельця, в тому, що під квіткою, знак Терезів. У нижній частині гравюри — оточена деревами лука. На ній двоє музик — один грає на лютні, другий на арфі, і три парочки — дві сидять, а третя прогулюється, розмовляючи між собою. У верхній частині, в обох кутках, по янголу: вони дмухають щосили, надувши щоки. А в самому низу — написаний якоюсь незрозумілою мовою чотиривірш.

— Про що там ідеться?

— На звороті є переклад, мені його зробив Родригес Ентрена, викладач з університету Кардинала Сиснероса.

На звороті олівцем написано: