Вулик - Каміло Хосе Села

— Подобається?

— Так, мені взагалі такі речі дуже подобаються. Найбільше в усіх цих віршах зачаровує їхня туманність, еге ж?

— Звичайно.

Мартін знову дістає сигарети.

— А в тебе повно курива!

— Сьогодні так. Та бувають дні, коли його зовсім немає, і я мушу підбирати недопалки шуряка — ти й сам це чудово знаєш.

Ромуло не відповідає, він вважає за краще промовчати — йому ж бо відомо, що згадки про шуряка дратують Мартіна.

— За скільки ти мені її віддаси?

— За двадцять песет; я казав, що за двадцять п’ять, але якщо даси двадцять, то бери. Мені вона обійшлася в п’ятнадцять, але вже майже рік лежить на полиці. Візьмеш за двадцять?

— Гаразд, жени один дуро решти.

Мартін засовує руку до кишені. На якусь мить він мовби застигає, насупивши брови й замислившись. Дістає носовичка і кладе собі на коліна.

— Готовий заприсягтися, вони були тут.

Мартін підводиться.

— Нічого не розумію...

Він риється в кишенях штанів, вивертає їх.

— Оце так ускочив у халепу! Цього ще мені бракувало!

— Що з тобою?

— Нічого, краще про це не думати.

Мартін шукає в кишенях піджака, витягає старого пошарпаного гаманця, напханого візитками приятелів та газетними вирізками.

— Я їх загубив!

— Що?

— П’ять дуро...

Хуліта почувається якось дивно. Часом її щось гнітить, а часом доводиться стримувати посмішку.

«Людська голова,— думає вона,— надто недосконалий прилад. Якби ж то все, що роїться в головах людей, можна було читати, наче книгу! Та ні, ліпше вже хай усе залишається, як є, щоб ніхто не міг читати нічиїх думок, щоб ми розуміли одні одних через слова, говорячи лише те, що хочемо сказати, навіть якщо ці слова облудні. Хай їм чорт!»

На самоті Хуліта не від того, щоб вилаятися коли-не-коли.

Вулицею, взявшись за руки, простують двоє: можна подумати, це дядько прогулюється з племінницею.

Проходячи повз комірчину консьєржки, дівчинка відвертається. Вона замислюється про щось і не помічає першої сходинки.

— Дивись не покалічся!

— Та ні.

Донья Селія відчиняє двері.

— Здрастуйте, доне Франсиско!

— Здрастуйте, голубонько! Нехай дівчинка заходить, а я маю дещо вам сказати.

— Авжеж! Проходь, люба, та сідай, де тобі зручніше.

Дівчинка сідає на край оббитого зеленою тканиною крісла.

Їй тринадцять років, груди в неї ледь-ледь почали випинатися, мов бутони троянд, які ось-ось розбрунькнуться. Звати її Мерседитас Олівар Вальєхо, подружки звуть її Мерче. Її родину поглинув вир війни: одні померли, інші емігрували. Мерче живе в зовиці своєї бабусі, такої собі доньї Кармен — розмальованої, наче мавпа, старої, яка завжди ходить уся в мереживах і носить перуку. Сусіди між собою звуть донью Кармен Пелехатою Небіжкою. Дітлахам більш до вподоби прізвисько Коник-Стрибунець.

Донья Кармен продала Мерседитас за сто дуро донові Франсиско, тому самому, що тримає медичну консультацію.

Йому вона сказала:

— Первоцвіт, доне Франсиско, первоцвіт! Гвоздичка!

А дівчинці мовила:

— Слухай, люба, дон Франсиско хоче лише побавитися з тобою, до того ж це колись однаково має статися! Розумієш?

Ця вечеря в родині Мойсесів якась особливо радісна. Донья Вісі аж сяє. Хуліта, зашарівшись, раз по раз усміхається. А проте обидві не показують виду.

Дон Роке та інші дві дочки, не знати чому, переймаються цим дивним збудженням. Час від часу дон Роке згадує слова Хуліти, сказані на сходах: «Я... від фотографа»,— і тоді виделка починає тремтіти в його руці, і поки це не минає, він не наважується глянути дочці у вічі.

...................................................