Вулик - Каміло Хосе Села

Дон Роберто читає за сніданком газету. Потім іде до дружини, щоб попрощатися,— Філо ще не встала з ліжка, бо почувається зле.

— Таке можна було передбачити, це ж впадало в очі. Треба щось зробити для хлопця, поміркуй над цим. Хоча він того не заслуговує, але, хай там що, його таки шкода!

Філо плаче, двоє її дітлахів стоять біля ліжка, нічого не розуміючи, з повними сліз очима й сумними розгубленими личками, наче телята на бійні, які — вдихаючи запах димуючої на кахляній підлозі крові — в останню свою мить лижуть неслухняним язиком брудну сорочку різника, котрий їх убиває — незворушний, мов суддя, з сигаретою в зубах, думаючи про якусь служницю й мугикаючи пісеньку з оперетки.

Небіжчиків, які вже рік пролежали під землею, ніхто й не згадає.

Часом у якійсь родині хтось каже:

— Не забудьте, завтра річниця смерті нашої бідолашної матусі.

Зазвичай рахунок веде одна з сестер, найсумніша...

Донья Роса щодня простує вулицею Корредера по покупки, позаду плентається служниця. Донья Роса йде на ринкову площу після того, як залагодить справи в кав’ярні; донья Роса воліє обходити ятки, коли ранок уже кінчається й люду біля них менше.

Іноді на ринковій площі вона зустрічає свою сестру. Донья Роса завжди питає про племінниць. Якось вона спитала в доньї Вісі:

— Як там Хуліта?

— Сама знаєш.

— Дівчині потрібен хлопець!

Іншим разом, за кілька днів, забачивши донью Росу, донья Вісі сама пішла їй назустріч, сяючи від радості:

— Знаєш, у дівчинки з’явився залицяльник!

— Направду?

— Так.

— Ну, і як він?

— Чудовий хлопець, я просто в захваті!

— Добре, коли це й справді так, аби тільки потім усе не пішло шкереберть...

— А чого б це воно мало піти шкереберть?

— Звідки мені знати? Люди зараз такі!

— Ох, Росо, ти завжди бачиш усе в чорному світлі!

— Ні, сестро, просто я не люблю випереджати події. Якщо все буде гаразд, тим краще!

— Авжеж.

— А якщо ні...

— Якщо ні, знайдеться інший.

— Звісно, але спершу цей зробить її нещасною.

Ще ходять трамваї, в яких люди сидять на двох довгих лавах лицем до лиця й уважно, навіть з цікавістю розглядають одні одних.

«У цього типа пика рогоносця, либонь, дружина втекла від нього з якимось велогонщиком або й з постачальником».

Коли їдеш далеко, навіть відчуваєш до попутників певну ніжність. Це скидається на вигадку, але завжди трохи сумно, що ось ця жінка, на вигляд така нещасна, вийде на якійсь зупинці й ми вже більше її не побачимо, ніколи в житті.

«Мабуть, погано їй ведеться — чоловік, видно, безробітний, а дітей ціла купа».

Завжди серед пасажирів знайдеться молода огрядна нафарбована сеньйора, вбрана з показною розкішшю. У неї велика зелена сумка, туфлі зі зміїної шкіри, на щоці намальована цятка.

«Схожа на дружину багатого антиквара. А ще на коханку якогось лікаря; лікарі завжди вибирають собі в коханки яскравих жінок, наче прагнуть заявити на весь світ: „Погляньте-но лишень! Ну! Ви добре роздивилися? Гарна телиця, еге ж?“»

Мартін їде з Аточі. Діставшись до Вентас, виходить із трамвая та простує далі Східним шосе. Він прямує до цвинтаря, до могили своєї матері, доньї Філомени Лопес де Марко, яка померла кілька років тому перед Різдвом.

Пабло Алонсо згортає газету та дзвонить у дзвоник. Лаурита з головою вкривається ковдрою, вона й досі ніяковіє, коли покоївка бачить її в ліжку. Втім, у цьому домі Лаурита живе лише два дні; у пансіоні на вулиці Пресіадос, куди дівчина перебралася від своєї матері, консьєржки з вулиці Лагаски, було препаскудно.

— Можна?

— Заходьте. Сеньйор Марко у себе?

— Ні, сеньйоре, він уже пішов. Попросив у мене якусь вашу стару жалобну краватку.

— І ви дали?

— Так, сеньйоре.

— Гаразд. Приготуйте мені ванну.

Покоївка виходить.

— Я мушу йти, Лаурито. От невдаха! Тільки