Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

Дівчина зайшла глибоко в ліс, дійшла до валуна, схожого на літеру «Y», — цей камінь завше викликав у неї тривогу: здавалося, він от-от перекинеться, — взяла ту саму гілку, що лишила напередодні долі, і заходилася рити нею землю там, де вказував тоді чужоземець, потім засунула руку в отвір і дістала звідти зливок. Аж тут вона помітила: в хащі й досі було так тихо, що здавалося, ніби від чиєїсь присутності птаство й звірі причаїлися й листя завмерло на деревах, — дивина та й годі!

Шанталь узяла брусок в руки, подивувавшись його вазі, обтерла й помітила на одній із граней два клейма та ще якісь цифри, значення яких зрозуміти не могла, хоч як старалася.

Скільки ж коштує цей зливок? Сказати точно важко, проте, — як запевняв тоді чужоземець, — досить, аби до скону віку жити безбідно. Шанталь тримала в руках утілення своєї мрії, що якимсь дивом виявилася такою доступною. Це був шанс раз і назавжди забути про дні й ночі у Віскосі, що нічим не відрізнялися одне від одного; забути готель, де вона працювала з тієї самої днини, як стала повнолітньою; забути про щорічні зустрічі з друзями й подругами, що давно полишили Віскос, бо батьки спромоглися відправити їх до великих міст — навчатися й опановувати життя, — забути про розлуку з усіма, до кого вже встигла призвичаїтися й прирости серцем; про чоловіків, які спершу обіцяли їй золоті гори, а назавтра їхали геть, навіть не попрощавшись; забути про все, з чим вона встигла й не встигла розлучитися. Тутечки, у лісі, настала найважливіша мить у її житті.

Життя завжди було несправедливе до Шанталь: батька вона ніколи не знала, мати померла під час пологів, зваливши їй на плечі увесь тягар провини; бабця заробляла на кусень хліба шиттям, заощаджуючи кожну копійчину, аби внучка могла принаймні вивчитися читати й писати. Шанталь була мрійлива — їй здавалося, що вона здолає всі перешкоди, вийде заміж, влаштується на службу у великому місті чи, може, якийсь натхненний шукач талантів приїде до їхнього ведмежого закутку, аби трохи відпочити, і побачить її. Либонь, стане вона знаменитою акторкою, напише книгу, яка здобуде їй гучну славу. Хтозна, може вона почує ще благальні волання фоторепортерів. Може, життя червоним килимом саме стелитиметься їй під ноги…

Кожен наступний день був днем очікування. Щовечора міг з’явитися у Віскосі той, хто оцінив би її по достоїнству. Кожна наступна ніч приносила надію на те, що чоловік, провівши ніч у її постелі, вранці забере її з собою і вона ніколи більше не побачить ці три вулички, муровані будиночки під череп’яними дахами, цвинтар і церкву, готель та крамницю, в якій можна купити натуральні продукти, які, однак, залежуються там місяцями й зрештою розпродаються як звичайні, фабричні.

Іноді їй спадало на думку, що кельти, які населяли цей край за давнини, заховали тут свої скарби й вона неодмінно відшукає їх. Втім, з усіх мріянь Шанталь це було воістину незбутнє, найнездійсненніше.

І ось тепер у руках Шанталь — зливок золота, той самий скарб, у існування якого вона ніколи, щиро кажучи, не вірила, те саме всеосяжне й остаточне визволення.

Її охопив страх — щастя, усміхнувшись до неї лише раз у житті, може зникнути цього ж вечора. А раптом чужоземець передумає? Або вирішить податися до іншого містечка й там пошукати жінку, яка охочіше, ніж Шанталь, погодиться допомогти йому в здійсненні його наміру? А чого б, скажіть, їй не підвестися, не піти додому, а потім, склавши свої нехитрі пожитки до валізи, просто не покинути Віскос?

Вона вже малювала собі в уяві, як спускатиметься урвистим стрімчастим схилом і внизу на шосе зупинить попутку, а чужоземець тим часом, подавшись на свою ранкову прогулянку, виявить, що його золото викрадене. Шанталь поїде до найближчого міста, а він повернеться до готелю й викличе поліцію.

Шанталь подякує водієві й, діставшись автовокзалу, одразу ж купить квиток аби кудись якнайдалі, і саме цієї миті до неї підійдуть двоє поліцейських і чемно попросять відчинити валізу. Коли ж вони побачать, що там усередині, їхню ввічливість як лизень злиже, — ось вона, жінка, яку розшукують за заявою про крадіжку, зробленою три години тому.

А в поліції Шанталь опиниться перед вибором — розповісти всеньку правду, в яку однак ніхто не повірить, або ж вигадати історію про те, як вона помітила в лісі скопану землю, стала рити глибше та й знайшла золото. Якось один шукач скарбів, — він теж полював на скарби кельтів, — провів ніч у її постелі. З його слів вона зрозуміла, що в законах країни чітко вказано: той, хто знайде скарб, має право на все, що буде ним знайдене, але зобов’язаний, згідно з параграфом таким-то, повідомити про свою знахідку, в разі, якщо та являє собою історичну цінність. А цей зливок жодної історичної цінності не представляє, це щось сучасне — просто шмат золота з якимись клеймами, мітками, цифрами.

Чужоземця допитають. Він аж ніяк не зможе довести, що Шанталь заходила в його номер і викрала те, що йому належить. Його свідчення — проти її свідчень, однак не виключено, що повірять все-таки йому, особливо якщо в нього знайдуться впливові друзі й потрібні зв’язки. Тоді Шанталь наполягатиме на проведенні експертизи, і з’ясується, що вона каже правду, — на металі виявлять часточки ґрунту.

А тим часом чутки про цю історію докотяться до Віскоса, і його мешканці — із заздрощів чи із злості, зуміють настроїти поліцію проти дівчини, розповівши, що про неї ходить слава, ніби вона не раз розпусничала з приїжджими постояльцями, а тому могла украсти зливок, поки чужоземець спав.

І скінчиться все це найжалюгіднішим і найсумнішим чином: золото конфіскують до суду, що розбиратиме справу, Шанталь піймає іншу попутку й повернеться до Віскоса — принижена, знищена, приречена на пересуди й плітки, які не забудуться ще декілька десятків років. Потім з’ясується, що процес ні до чого не приведе, що адвокати коштують таких грошей, яких вона й у руках зроду не тримала, і зрештою вона, не чекаючи суду, відмовиться від золота.

І що в результаті? Ані золота, ані доброго імені.

Але ж є ще й інший варіант: чужоземець сказав їй правду. Коли