Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

Чужоземець витримав досить довгу паузу, вп’явшись поглядом у священика, який попивав собі пиво, проте Шанталь знала, що його слова адресовані їй.

— Може, у Добра й Зла — одна й та сама подоба. Все залежить лише від того, коли зустрінуться вони на шляху кожного з нас.

Він підвівся, пославшись на втому, вибачився й подався до свого номера. Відвідувачі розплатилися й неспішно потягнулися до дверей, глипаючи на дешеву репродукцію знаменитої картини й подумки питаючи себе, на якому ж саме відтинку їхнього життєвого шляху стрічався їм янгол чи дідько. І хоч ніхто ні з ким так і не поділився своїми роздумами, всі одностайно дійшли висновку, що все це трапилося ще до того, як Ахав перетворив розбійницький край на мирний і процвітаючий, а нині всі дні геть нічим не відрізняються один від одного. Та й по тому.

Змучена Шанталь працювала, як автомат, проте знала, що вона єдина з мешканців Віскоса, хто думає інакше. Вона вже відчувала на своєму обличчі пестливий дотик тяжкої й звабливої руки Зла. «Може, у Добра й Зла — одна й та сама подоба. Все залежить лише від того, коли зустрінуться вони на шляху кожного з нас». Гарно сказано, а може навіть, так воно і є насправді, та зараз їй було не до цього, — зараз вона хотіла лише спати.

Скінчилося все тим, що вона помилилася, відраховуючи здачу одному з відвідувачів, що траплялося з нею рідко. Вона вибачилася, але винуватою себе не відчула. Зберігаючи незворушну гідність, дівчина дочекалася, доки підуть останні клієнти, — зазвичай це були війт і священик. Шанталь замкнула касу, надягла своє дешеве важке пальто й відправилася додому — так тривало вже багато років.

Третьої ночі вона постала перед лицем Зла. А Зло цього разу набуло подоби цілковитого виснаження й височезної температури — дівчина майже непритомніла, та при цьому їй не вдавалося навіть задрімати. Десь за вікном чулося безугавне вовче виття. Часом Шанталь думала, що в неї почалися галюцинації: їй здавалося, що звір проникнув до її кімнати й розмовляє з нею незрозумілою мовою. На якусь хвильку їй полегшало, і вона захотіла встати й піти до церкви, попрохати падре викликати лікаря — їй зле, дуже зле. Та коли вона спробувала здійснити свій намір, то збагнула, що ноги їй не коряться — зробилися достоту ватяні, й до церкви їй не дійти.

Якщо піде, то до церкви нізащо не дійде.

А якщо все ж таки дійде, то доведеться їй чекати, доки падре прокинеться, одягнеться, відчинить їй двері, а тим часом нічний холод так роздмухає її лихоманку, що вона сконає прямісінько там, перед тим місцем, яке багато хто вважає священним.

«Що ж, — подумала Шанталь. — Принаймні нікому не доведеться нести мене на цвинтар, — я на ньому й помру».

Усеньку ніч вона знемагала в жару й напівмаренні, але коли ранішнє світло проникло до її кімнати, помітила, що температура спала майже наполовину. Сили повернулися до неї, вона спробувала було заснути, але почула знайомий гудок — це у Віскос приїхав булочник, і, виходить, настав час готувати ранкову каву.

Ніхто не наказував їй спускатися й купувати хліба, вона не мала ні перед ким жодних обов’язків, а тому могла ніжитися в ліжку хоч увесь день, адже на роботу виходила лише вечорами. Однак Шанталь відчувала — щось у ній змінилося: щоб остаточно не з’їхати з глузду, їй конче необхідно відчути довколишній світ. Вона хотіла побачити людей, які цієї пори, як завше, товпляться біля маленького зеленого фургону, обмінюючи монетки на хліб і радуючись тому, що розпочався новий день і вони мають собі заняття і мають, що їсти.

Вона спустилася, привіталася, почула: «У тебе зморений вигляд» та «Либонь, щось трапилося?» Усі були привітні й співчутливі, ладні негайно прийти на допомогу, усі були простодушні й неудавано добрі, а її душа рвалася на шмаття, охоплена страхом і усвідомленням своєї влади, мріями й жагою пригод. Їй би дуже кортіло поділитися з ким-небудь своєю таємницею, та вона знала — варто розповісти комусь одному, як ще до полудня про це знатиме геть усе містечко. То ж ліпше подякувати за те, що турбуються про її здоров’я, і йти своєю дорогою, доки не проясниться в голові.

— Ні, пусте, — відповідала вона. — Вовк завивав усю ніч, не давав заснути.

— А я не чула ніякого вовка, — здивувалася хазяйка готелю, яка теж купувала хліб.

— Ось уже кілька місяців як в окрузі вовчого виття годі почути, — погодилася з нею жінка, яка готувала місцеві страви, що продавалися в готельній крамничці. — Мисливці, схоже, винищили усіх до одного, а для нас це дуже кепсько, бо вовки — то головна принада для приїжджих. І що невловиміший звір, то більший азарт у мисливців. Вони ж бо обожнюють такі от дурні змагання.

— При булочнику не варто б згадувати, що вовків в окрузі більше немає, — мовила хазяйка готелю. — Довідаються про це люди, то й зовсім перестануть приїздити до нас у Віскос.

— Але ж я чула вовче виття…

— Очевидячки, то був перевертень, — зауважила війтова дружина, яка терпіти не могла Шанталь, проте була дамою гарно вихованою й уміла приховувати свої почуття.

— Ніяких перевертнів не існує, — не без роздратування сказала хазяйка. — Звичайнісінький собі вовк, якого досі, певне, вже застрелили.

Війтова дружина, однак, не збиралася здаватися:

— Існує чи ні, але якийсь вовк цієї ночі завивав, Ви змушуєте Шанталь працювати надурочно, вона надто втомлюється, от їй і ввижається всяке.

Шанталь, не втручаючись у їхню суперечку, купила хлібину й пішла.

«Безглузде змагання», — подумала вона, згадуючи слова однієї із співбесідниць. Гм… таким от і ввижається їм усеньке життя — безглуздим змаганням. Шанталь насилу стрималася, щоб не викласти їм пропозицію, зроблену їй чужоземцем, — цікаво було б подивитися, як ці убогі духом люди, що зручненько облаштувалися