Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

Однак дівчина стрималася. Тієї миті вона вирішила, що розповість про це сьогодні ж увечері, коли всі зберуться в шинку, щоб ніхто не міг потім сказати, що, мовляв, не чув або не второпав. Можливо, вони схоплять чужоземця й одразу ж потягнуть його до поліції, а їй, Шанталь, вручать її зливок золота як винагороду за послуги, зроблені місту. А може, вони просто не повірять, і тоді чужоземець покине Віскос, переконавшись, що всі його жителі — праведники. Але це не так.

Усі вони неотесані й наївні, кожен з них мислить і відчуває шаблонно. Кожен вірить лиш у те, у що звик вірити, і ні в що більше. Усі страхаються Бога. Кожного, і її в тому числі, охоплює страх саме тієї миті, коли з’являється шанс змінити свою долю. Ну а що стосується істинної доброти, то її, швидше за все, не існує зовсім, — ані на землі, населеній боягузливими людьми, ані на небі, де мешкає Господь-Вседержитель, який сіє страждання тут і там з єдиною метою — зробити так, аби ми до скону віку благали позбавити нас від зла.

Температура спала. Шанталь не стуляла очей вже три ночі поспіль, але, щоразу варячи собі вранці каву, почувалася як ніколи добре. Ні, вона не єдина на білому світі, кого охоплює страх. Може, вона єдина, хто усвідомлює своє боягузтво, бо решта людей називають життя «безглуздим змаганням», а власний страх приймають за шляхетність.

Їй згадався один з мешканців Віскоса, що два десятки років пропрацював у аптеці сусіднього містечка, а потім був звільнений. Він не вимагав собі ані вихідної допомоги, ані пенсії, пояснюючи це тим, що товаришував з аптекарем і не хотів ніяк того кривдити, бо знав, що розрахували його через фінансові труднощі. Все це було брехнею: він не подав до суду, бо злякався: йому будь-що хотілося, аби його любили, аби власник аптеки як і раніше вважав його шляхетною людиною й гарним товаришем. Та коли через деякий час він все-таки прийшов просити зароблені гроші, з ним і розмовляти не стали, — було вже надто пізно, адже він підписав заяву про звільнення й ні на що більше претендувати не міг.

Так йому й треба. Удавати великодушність личить лише тому, хто боїться обрати певну життєву позицію. Звісно, набагато простіше вірити у власну доброту, аніж протиборствувати й відстоювати свої права. Набагато легше проковтнути образу, стерпіти кривду, аніж набратися сміливості й стати до бою із сильним супротивником. Завше можна сказати, що камінь, яким у нас жбурнули, пролетів мимо, і тільки вночі, лишившись наодинці з самим собою, коли дружина, або чоловік, або шкільний товариш спить, тільки вночі, у тиші, оплакуємо ми наше боягузтво.

Шанталь випила кави, мріючи, щоб день пройшов якнайшвидше. Увечері вона знищить ціле містечко, покінчить із Віскосом раз і назавжди. Він у будь-якому випадку припинив би існування вже за наступного покоління, адже тут не народжуються діти: молоді люди воліли плодитися й розмножуватися в інших містах країни — там, де святково й гарно, де носять ошатний одяг, де подорожують і де є «безглузде змагання».

Та всупереч її бажанням день тягнувся безконечно довго. Від попелястого неба, від низько навислих хмар виникало відчуття, ніби час зупинився взагалі. Завіса туману сховала гори, і здавалося, ніби Віскос відрізаний від усього світу, замкнений і загублений у самому собі, ніби він залишився єдиним населеним місцем на всій планеті. У вікно Шанталь побачила, як чужоземець вийшов з готелю і, як завжди, покрокував у бік гір. Шанталь занепокоїлася було про своє золото, та одразу ж угамувалася, — адже він сплатив за тиждень уперед, а багатії грошей на вітер не хвиськають, так чинять лише злидарі.

Шанталь спробувала читати, та з того нічого не вийшло, — зміст вислизав від неї. Тоді вона вирішила прогулятися Віскосом, і єдиною людиною, яку вона стріла на своєму шляху, була Берта, бабця-вдова, що цілими днями просиджувала на призьбі свого будинку і пильненько стежила за всім, що відбувається в містечку.

— Похолоднішало нарешті, — повідомила вона Шанталь.

Шанталь поспитала в себе, чому це люди надають погоді такого значення, і мовчки кивнула на знак згоди. Затим подалася далі, бо за довгі літа, проведені у Віскосі, вони з Бертою вже переговорили про все, про що тільки можна було переговорити. Був час, коли вона навіть встигла зацікавитись цією сильною жінкою, яка спромоглася налагодити своє життя навіть після того, як лишилася вдовою, — чоловік її загинув у результаті одного з тих нещасних випадків, які нерідко трапляються на полюванні. Берта тоді розпродала геть усе своє добро й вклала виручені гроші вкупі з страховкою в якесь надійне підприємство, а сама жила тепер на ренту.

Однак згодом Шанталь втратила інтерес до Берти — у її житті дівчина бачила все те, чого боялася сама: от і вона теж зістариться й сидітиме на стільці біля призьби, взимку вкутана в сто одежинок, і бачитиме перед собою той самісінький пейзаж, і уважно спостерігатиме за тим, що не потребує ані уваги, ані спостережливості, бо чогось значущого, важливого, вартісного тут годі чекати.

Шанталь попрямувала в глиб лісу, не боячись заблукати, бо знала там кожне дерево як своїх п’ять пальців, кожен камінь і кожну стежинку. Вона вже уявляла собі, який сьогодні буде пречудовий вечір і на різні лади репетирувала все те, про що збиралася розповісти землякам: то переказувала їм усе, що бачила й чула, то дослівно передавала слова чужоземця, виплітала історію, про яку й сама не могла б сказати, правда це чи вигадка, і навіть копіювала манеру мови чоловіка, через якого ось уже три ночі поспіль не спромоглася склепити очей.

«Він дуже небезпечний, він гірший за всіх мисливців, яких мені доводилося знати».

Крокуючи отак лісовою стежиною, Шанталь спало на думку, що є, мабуть, у Віскосі ще одна людина, не менш небезпечна, ніж чужоземець, і ця людина — вона сама. Ще чотири дні тому вона й не підозрювала, що вже звиклася з тим,