Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо
А наступного дня вона з подивом спостерігала, як чужоземець, вийшовши з ресторану, попрямував туди, де був шинок, стійка портьє та крамниця місцевих продуктів, і, ніби звичайнісінький турист, наче нічого й не сталося, заводив теревені із завсідниками, вдаючи, ніби йому цікаво, як стрижуть овець чи які є способи в’ялення м’яса. Мешканці Віскоса вважали, що іноземці не можуть не захоплюватися тим здоровим і природнім життям, що тече в їхньому містечку, і тому все переконливіше повторювали щоразу одне й те саме, — про те, як гарно жити вдалині від пороків сучасної цивілізації, хоча насправді кожен із них мріяв би опинитися серед сонмища автомобілів, що отруюють повітря шкідливими вихлопами, у кам’яних джунглях, де кожний крок пов’язаний зі смертельним ризиком. Вони мріяли про це тому, що великі міста справляють магічний, заворожливий вплив на селян.
Проте варто було лише з’явитися у Віскосі приїжджому, як усі місцеві навперебій і з таким завзяттям, ніби намагалися переконати не лише прибульця, а й самих себе, починали благословляти свою долю за те, що їм випало щастя мешкати у справжнісінькому раю, за талан народитися тут. Вони ніби й не пам’ятали, що досі жоден з постояльців готелю чомусь так і не зважився, кинувши все на світі, осісти у Віскосі.
Текла жвава й приємна бесіда, і все йшло пречудово, поки чужоземець не сказав того, чого не слід було казати:
— А які у вас в Віскосі виховані діти! Вони ніколи не лементують під вікнами зрана — хіба ж так, як у інших містах, де мені доводилося бувати!
Оскільки у Віскосі взагалі не було дітей, на якусь мить запанувала ніякова й напружена мовчанка, аж тут хтось своєчасно поцікавився в чужоземця, чи сподобалася йому чергова страва місцевої кухні, подана йому на вечерю, — і розмова потекла далі, кружляючи, як завше, довкола принад сільського життя й недоліків міського.
Час минав, і Шанталь все дужче непокоїлася: а раптом чужинець попрохає її розказати про їхню зустріч у лісі?
Проте він і не глянув у її бік, а звернувся до неї за весь вечір лише одного разу: коли замовив і зараз же розплатився за частунок для всіх присутніх.
Коли ж відвідувачі розійшлися, а чужоземець піднявся до свого номера, дівчина зняла фартух, витягнула сигарету із забутої кимсь на столі пачки й сказала хазяйці, що, мовляв, вельми кепсько спала вночі й тому прибере в барі вранці. Та погодилася, і Шанталь, схопивши своє пальто, вискочила на вулицю, ковтнула зимного нічного повітря. До домівки їй було хвилини зо дві ходьби, і дівчина, відчуваючи, як повзуть по щоках краплі дощу, думала: а раптом все це лише навіжений і злий жарт і чужоземець у такий невдатний і лиховісний спосіб всього лише прагнув привернути до себе її увагу.
Та тут вона згадала про золото, — адже вона на власні очі бачила зливки.
А раптом то було не золото? Проте Шанталь була занадто змучена, щоб отак гадати, а тому, діставшись домівки, поспіхом роздягнулася й шуснула під ковдру.
Другої ночі Шанталь опинилася перед лицем Добра й Зла. Вона заснула глибоким та міцним сном, ніби кудись провалилася, і нічого їй не снилося, та не минуло й години, як дівчина прокинулася. Ззовні не долинало ані звуку — навіть вітер не брязкав металевими віконницями, навіть нічне птаство змовкло. Ніщо, геть ніщо не вказувало на те, що Шанталь досі перебуває у світі живих.
Підійшовши до вікна, вона кинула погляд на безлюдну вулицю, на мжичку й туман, крізь який насилу пробивалося неонове світло готельної вивіски, і в цьому понурому світлі Віскос здавався ще тужливішим, ніж завше. Шанталь добре знала цю тишу, — вона панує в кожному провінційному містечку й означає аж ніяк не мир і не спокій, а цілковиту відсутність будь-яких новин, які були б варті того, щоб про них згадувати.
Шанталь перевела погляд на гори. Бачити їх вона не могла через низько навислі хмари, проте знала, що десь там захований зливок золота. Точніше сказати — жовтава цеглинка, залишена чужоземцем, який вказав їй точне місцезнаходження скарбу, ніби благаючи, щоб дівчина викопала те золото й узяла його собі.
Вона повернулася до постелі, попереверталася з боку на бік, знову підвелася й пішла до ванної, стала розглядати себе в дзеркалі, подумала, що вже незабаром почне втрачати свою принадність, знову лягла. Пошкодувала, що не прихопила з собою ту пачку цигарок, забуту на столі в шинку кимсь із відвідувачів, а втім, може воно й добре, що не прихопила: той напевне повернеться по неї, а Шанталь не хотіла, щоб їй перестали довіряти. Так вже було заведено у Віскосі: у напівпорожньої пачки цигарок десь був власник; ґудзик, що відірвався від пальта, заведено було зберігати доти, доки хтось не кинеться за ним і не запитає, чи, бува, не знаходили; здачу слід було відраховувати до останнього мідяка, і округляти рахунок не дозволялося. Трикляте місце — все тут влаштоване міцно, надійно й передбачувано.
Переконавшись, що заснути їй не вдасться, вона спробувала було помолитися й пригадати бабусю, але перед очима невідступно сновигало одне й те саме — ямка в землі, жовтавий брусок з налиплими на нього грудками, цурпалок гілляки, затиснений у неї в руці, як костур подорожанина, що зважується в путь. Шанталь кілька разів засинала, та одразу ж прокидалася, а за вікном стояла та сама могильна тиша, і та сама картина безупинно прокручувалась у неї перед очима.
Коли ж Шанталь помітила, що за вікном зайнялися перші світанкові промені, вона одяглася й вийшла з будинку.
Попри те що люди у Віскосі звикли вставати вдосвіта, була така рання година, що містечко ще спало. Шанталь пройшла безлюдною вулицею, де кілька разів обернувшись, аби упевнитися, що чужоземець не йде слідом. Втім, туман був такий, що хоч в око стрель, — за два кроки нічого не видно. Шанталь час від часу зупинялася й прислуховувалась, чи ніхто не йде, але чула лише, як калатає серце в грудях.