Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

Чужоземець подякував їй за чуйність, проте чемно відмовився.

Три вечори поспіль він частував, — знову ж таки за готівку, — кожного, хто заходив до шинку. Такого у Віскосі ніколи ще не траплялося, а тому відвідувачі, вмить забувши про всі нестиковки й плутанину в розповідях чужоземця, вирішили, що він людина щедра й привітна, не схильна до упереджень і ставиться до них, мешканців провінційної глушини, так само, як і до жителів великих міст.

І заточилися суперечки тепер уже зовсім про інше: перед самим закриттям шинку деякі запізнілі відвідувачі заявляли, що війт як у воду дивився: чужоземець і справді чимало побачив на своїм віку, а тому розуміє цінність справжньої дружби. Інші ж схилялися до того, що сказав священик, бо хто як не він є знавець людських душ, і погоджувалися, що чужоземець — людина самотня, яка шукає нових друзів або ж нового світосприйняття. Хай там як, а гість усім полюбився, і мешканці Віскоса ані миті не сумнівалися, що, коли наступного понеділка він поїде геть, їм дуже його бракуватиме.

Окрім того, всі зауважували, що він — людина надзвичайно скромна, а зроблений був цей висновок на підставі такої от вельми промовистої дрібниці: усі інші заїжджі чоловіки, особливо якщо приїжджали поодинці, неодмінно старалися зав’язати бесіду з Шанталь Прим, дівчиною, що працювала в шинку, — чи то сподіваючись закрутити з нею скороминущий романчик, чи ще нащось. Цей же подорожанин звертався до Шанталь лише для того, щоб зробити замовлення, і не кидав на неї промовисто-масних поглядів.

Після тієї зустрічі біля річки Шанталь три ночі поспіль практично не стуляла очей. Вітер то посилювався, то вщухав, тіпав залізними віконницями, і під його штовханами вони брязкали так, що серце німіло. Якщо ж їй вдавалося ненадовго задрімати, то прокидалася вона вся в поту, попри те що задля економії завше відключала проти ночі опалення.

Першої ж ночі вона усвідомила, що опинилася перед лицем Добра. У проміжку між двома кошмарами, які їй потім не вдавалося пригадати, вона молилася Богові й волала до нього про допомогу. Їй жодного разу й на думку не спадало розповісти комусь про те, що вона чула, себто стати провісницею гріха й смерті.

Цієї миті вона вирішила: Бог — так далеко від неї, що Йому годі її почути, і тому заходилася молитися своїй бабусі, котра, після того як мати Шанталь померла під час пологів, зростила й виховала її. Тепер і бабусі давно вже немає на світі. Шанталь з усіх сил своїх чіплялася от за яку думку: Зло одного разу вже тут побувало й тепер пішло геть назавжди.

В особистому, як то кажуть, житті дівчини усіляких халеп було задосить, проте вона завжди пам’ятала, що її містечко населяють люди чесні, кожен з них неухильно виконує свій обов’язок і йде по житті з гордовито піднесеною головою, бо має добру славу й шану в окрузі. Проте так було не завжди — протягом двох із гаком сторіч мешкали у Віскосі найгірші представники роду людського, а всі інші сприймали цю обставину як щось цілком природне й пояснювали це прокляттям кельтів, що були тут колись розбиті римлянами в бою.

Так тривало доти, доки її народ не прокинувся завдяки німотній відвазі однієї-єдиної людини, яка вірила не в прокляття, а лише в благословення. Шанталь дослуховувалась, як брязкають під поривами вітру віконниці, і згадувала, як бабуся розповідала їй цю історію.

«Багато-багато років тому жив у одній з тутешніх печер один пустельник, який згодом прославився під ім’ям святого Савинія. За тих часів Віскос був прикордонним містечком, населеним розбійниками, що переховувалися від правосуддя, контрабандистами, повіями, шукачами пригод, які підшуковували тут собі спільників, і найманими вбивцями, що відсапувалися тут після чергового лиходійства. Найстрахітливішим і найжорстокішим з-поміж усіх був тут араб на ім’я Ахав, — він прибрав до рук усю владу над містечком і його околицями, обклав непомірною даниною хліборобів, які все ще намагалися жити достойно й чесно.

Однієї днини Савиній полишив свою печеру, прийшов до будинку Ахава й попросився переночувати.

— Хіба не знаєш ти, що я вбивця, що на батьківщині в себе я відправив на той світ не одну Душу і що твоє життя не варте для мене й шеляга? — розсміявся Ахав.

— Як не знати, — знаю, — відказав Савиній. — Але я стомився жити в печері. Пусти мене до будинку хоча б на одну ніч.

Ахав знав, що слава святого не поступається його власній, і це непокоїло його, бо ділити свою славу він не бажав ні з ким, а з таким немічним і кволим чоловічком — то й поготів. І тому вирішив він тієї ж ночі забити його, аби показати всім, хто тут хазяїн, істинний і єдиновладний.

Вони трохи погомоніли. На Ахава справили враження слова святого, проте на вдачу він був людиною недовірливою і вже давно не вірив у добро. Розбійник показав святому пустельникові де лягти, а сам із вовкуватим виглядом заходився гострити ножа. Савиній якийсь час спостерігав за ним, а потім заплющив очі й заснув.

Ахав гострив ножа всеньку ніч. А на ранок, ледь пустельник прокинувся, зустрів його риданнями:

— Ти не злякався й не засудив мене. Уперше в житті людина ось так провела ніч поруч зі мною, повіривши, що я можу бути добрим, що я здатний дати притулок під своїм дахом тим, хто цього потребує. Я вчинив так, бо ти повірив, що я здатен так вчинити.

І з тієї хвилини Ахав полишив свій недобрий промисел і узявся міняти життя в окрузі. Відтоді Віскос із притулку для всіляких покидьків суспільства поволі став перетворюватися на місто, що відігравало важливу роль у торгівлі між двома державами, поміж якими було розташоване».

— Так, саме так.

Шанталь припинила плакати й подумки подякувала бабусі за те, що нагадала їй цю давню історію. У Віскосі живуть гарні люди, і вона може їм довіряти. Дівчина спробувала заснути, і доки сон не оволодів нею, уявляла,