Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

— Я даю їм тиждень строку. Якщо до завершення сьомої доби когось із мешканців Віскоса, байдуже кого, — ні на що не годного кволого дідугана, чи когось невиліковно хворого, чи дурника-недоумка, з яким купа клопоту, — буде знайдено вбитим, то я віддам золото вашому містові й зроблю висновок, що всі ми обтяжені злом. Якщо ж ти викрадеш зливок, а Віскос спроможеться подолати спокусу, або трапиться навпаки, — це впевнить мене в тім, що є на світі й погані, й добрі люди, та заразом і поставить у скрутне становище, оскільки означатиме духовну боротьбу з непередбачуваним результатом, — адже перемогу може одержати й та, й інша сторона. Ти ж бо сама віриш у Бога, у життя духу, у битву між янголами та демонами?

Шанталь нічого не відповіла, і він відчув, що ризикує: запитання недоречне — дівчина може просто повернутися до нього спиною й дременути, не дослухавши. Отже, годі іронізувати, настав час переходити прямо до справи.

— Та якщо мені доведеться полишити Віскос разом з усіма одинадцятьма зливками, це означатиме: все, у що я прагнув вірити, виявилося неправдою. Я помру, одержавши саме ту відповідь, якої мені одержувати не хотілося, бо життя було б для мене більш прийнятним, якби з’ясувалося, що я мав рацію й міг пересвідчитися в тому, що у світі панує зло.

«Хай навіть при цьому я страждав би як і раніше, та, коли страждають усі, біль терпіти легше. Але якщо переживати великі трагедії призначено лише декому з нас, то виходить, у задумі Творця і його творінні щось не так».

Очі Шанталь були повні сліз, проте, зібравши всі сили, вона опанувала собою:

— Навіщо ви задумали таке? Чому обрали для цього мій Віскос?

— Справа навіть не в тобі й не в твоєму містечку, — я думаю лише про себе, бо в історії однієї людини міститься історія всього людства. Я бажаю знати, добрі ми чи злі. Якщо добрі, виходить, Бог — справедливий і простить мені все, що я накоїв: простить мені те зло, що я бажав лиходіям, які намагалися занапастити мене, простить ті хибні рішення, які приймав у найважливіші хвилини свого життя, і ту пропозицію, яку я зробив тобі п’ять хвилин тому. Простить, тому що це Він підштовхнув мене на порочний шлях.

«Ну а якщо ж ми злі, тоді все дозволено, і я ніколи не вчиняв ніяких хибних кроків, і всі ми вже приречені, і все, що робимо в земному нашому житті, особливої ваги не має, бо порятунок від загробних мук не залежить ні від дум людських, ні від діянь».

Перш ніж Шанталь утекла, він устиг додати:

— Може статися й так, що ти вирішиш не мати зі мною справи. Але тоді я сам розповім усім, що дав тобі можливість допомогти мешканцям Віскоса, а ти нею знехтувала. Я сам запропоную їм те саме, що пропонував тобі. І коли вже вони вирішать убити когось, то, цілком імовірно, жертвою станеш саме ти.

Мешканці Віскоса швидко вивідали звички чужоземця: він прокидався рано, випивав горнятко міцнючої кави й відправлявся блукати навколишніми горами, анітрохи не переймаючись дощем, що як зарядив з другого дня його перебування в містечку, так і лив майже безперервно, час від часу замерзаючи на льоту й перетворюючись на сніг. Чужоземець ніколи не обідав і мав звичай, повернувшись у другій половині дня до готелю, зачинятися в себе в номері, та, як усі думали, вкладатися спати.

Надвечір чужоземець знову виходив на променад, але тепер уже — в околицях містечка. Він завше першим з’являвся в ресторані, безпомильно умів вибрати найвишуканішу страву, і, слід зауважити, керувався при цьому не ціною, замовляв найліпше вино, — а найліпше зовсім не доконче означає «найдорожче», потім запалював і йшов до шинку, де помалу заводив приятельські стосунки з місцевими завсідниками як серед чоловіків, так і серед жінок.

Він залюбки слухав історії про тутешні краї, про те, хто мешкав у Віскосі багато років тому (вважалося, що колись місто було значно більшим, ніж сьогодні, про що й свідчили руїни кількох будівель на околицях трьох міських вулиць), про місцеві звичаї, повір’я та забобони, що так притаманні землеробам, про всілякі нові віяння в землеробстві та скотарстві.

Проте коли надходила його черга розповідати про себе, починалася якась плутанина — то він розповідав, що був колись моряком, то закидав про велетенські зброярні, якими керував доти, доки не полишив усе на світі і не зачинився в монастирі в пошуках Бога.

Поза шинком місцеві сперечалися — правда все це чи брехня. Війт вважав, що немає нічого неймовірного в тому, що людина встигла побувати в житті й тим, і іншим, попри те що мешканці Віскоса з перших своїх кроків знали, яка доля уготовлена кожному з них. Священик же дотримувався іншої думки: він гадав, що чужинець збився з життєвого шляху й у розпачі приїхав до тутешніх країв, аби знову віднайти себе.

Упевнені всі були лише в одному — чужоземець погостює в їхньому містечку не більше тижня; хазяйка готелю розповіла, ніби її постоялець подзвонив до столичного аеропорту підтвердити дату свого відльоту, і от що цікаво: летів він зовсім не до Південної Америки, а до Африки. Одразу ж після цієї телефонної розмови він дістав з кишені пачку кредиток і заплатив уперед і за номер, і за їжу, хоч хазяйка й запевняла, що довіряє йому. Однак він наполіг на своєму, і тоді вона запропонувала йому, як і решті постояльців, розплатитися кредиткою — у такому випадку в нього залишиться про всяк випадок готівка, — хтозна, як обернуться справи. «Либонь, у Африці кредитних карток не приймають», — хотіла додати вона, та подумала, що це було б неделікатно, — по-перше, показувати, що чула телефонну розмову свого постояльця, а по-друге, натякати, що