Амстердам - Ієн Макьюен

— Він щойно оголосив заборону.

— Я ж сказав вам: це гаряча тема. Думаю, ви зможете висунути неспростовні аргументи — такі як громадська зацікавленість.

Щойно Вернон повісив слухавку, йому подзвонили по особистому телефону. Це був Клайв Лінлі. Вернон не бачив його з дня похорону.

— Мені треба з тобою поговорити.

— Клайве, зараз не найкращий час для мене.

— Ні, годі. Мені треба з тобою зустрітися. Це важливо. Після роботи?

У тоні старого друга була якась тяжкість, яка поборола Вернонову неохоту. Однак він нерішучо спробував відмовитися:

— Сьогодні — ще та свистопляска...

— Це не забере багато часу. Це важливо, дуже важливо.

— Ну, дивись, я сьогодні зустрічаюся з Джорджем Лейном. Думаю, дорогою тобі подзвоню.

— Верноне, дуже тобі вдячний.

Ще кілька секунд після дзвінка Вернон був вражений Клайвовим тоном — наполегливим, і сумним, і досить формальним. Точно сталося щось жахливе, і Вернон став почуватися ніяково від своєї скупої відповіді. Коли другий шлюб Вернена розпався, Клайв повівся як справжній друг, він надихав Вернона не кидати видавничої діяльності, коли всі інші вважали, що це — марнування часу. Чотири роки тому, коли Вернон зліг з рідкісною вірусною інфекцією хребта, Клайв мало не щодня відвідував друга, приносячи книжки, музику, відео і шампанське. А 1987 року, коли Вернон кілька місяців був безробітний, Клайв позичив йому десять тисяч фунтів. За два роки Вернон випадково відкрив, що Клайв узяв ці гроші зі свого банку. А тепер, коли потрібна Вернонова дружня підтримка, Вернон повівсь як свиня.

Коли він спробував зателефонувати, відповіді не було. Він хотів знову набрати номер, але прийшов генеральний директор з юристом газети.

— У вас є щось на Гармоні, а ви не сказали про це.

— Нічого нема, Тоні. Певно, щось випливло, і він запанікував. Треба комусь перевірити, чи заборонив він те саме іншим.

— Ми перевірили,— мовив юрист.— Він такого не робив.

Тоні дивився недовірливо.

— І ви нічого не знаєте?

— Нічого. Просто як грім ясенний.

Прозвучало ще кілька підозріливих питань подібного типу і чергові заперечення з боку Вернона.

Коли вони виходили, Тоні сказав:

— Тепер ви ж не будете нічого робити без нас, Верноне?

— Ви мене знаєте,— відповів той і підморгнув. Щойно ці двоє вийшли, він знову потягнувся до телефону. Але тільки-но він почав набирати номер Клайва, як за дверима почувся шум. Двері до кабінету розчахнули ногою, і влетіла жінка в супроводі Джин, яка закотила очі. Жінка стала перед столом уся в сльозах. У руці вона тримала зіжмаканий лист. Це була дислексична підмінщиця. Було важко зрозуміти все, що вона каже, але Вернон міг розрізнити один повторюваний мотив.

— Ви казали: ви на моєму боці. Ви обіцяли!

Він не міг цього знати наперед, але поки вона не зайшла до його кабінету, це він востаннє був на самоті, доки не покинув будівлі о пів на десяту вечора.

3

Моллі казала, що найбільше вона любить будинок Клайва, тому що Клайв так довго прожив у ньому. У 1970 році, коли більшість його ровесників ще орендували помешкання, а за кілька років отримали можливість придбати свою першу сиру підвальну квартирку, Клайв успадкував од багатого і бездітного дядька гігантську віллу з ліпниною, зі спеціально побудованою двоярусною художньою майстернею на третьому і четвертому поверхах, з величезними вікнами-цибулинами, що виходили на північ, на мішанину гостроверхих дахів. Скорившись моді й молодості — йому був тоді двадцять один рік — він пофарбував фасад у пурпуровий колір і заповнив будинок друзями, здебільшого музиками. Бували там і деякі знаменитості. Джон Леннон і Йоко Оно провели там тиждень. Джиммі Гендрикс залишився на ніч, і це стало причиною пожежі, яка знищила парапет. Але за десять років будинок угамувався. Друзі ще залишалися, але на ніч-дві, й ніхто не спав на підлозі. Відновили кремовий колір ліпнини, Вернон жив у цьому будинку вже рік, Моллі залишилася на літо, фортепіано перенесли до студії, розвісили книжкові полиці, постелили східні килими згори на старі та зношені, а також поставили різні предмети умеблювання вікторіанської доби. Крім старих матраців, мало що викинули, і це якраз і подобалося Моллі, бо ж будинок був історією дорослого життя, мінливих смаків, згасання пристрастей, зростання багатства. Старовинне столове приладдя з Вулворта[19], а у висувній шухляді кухонної шафи — антикварний срібний сервіз. Олійні картини англійських і данських імпресіоністів та вицвілі рекламні плакати від ранніх тріумфів Клайва до знаменитих рок-концертів — «Бітлз» на стадіоні Шіа, Боб Ділан на острові Байт, «Роллінґ Стоунз» в Атламонті. Деякі з плакатів коштували дорожче, ніж картини.

На початку вісімдесятих це був будинок ще не старого заможного композитора — він написав музику до прогримілого фільму Дейва Спілера «Різдво на Місяці» — і певні чесноти (як вважав Клайв у піднесеному гуморі) — ніби струмували з затінених високих стель на величезні бугорчаті канапи та на всі інші предмети — не зовсім мотлох, не зовсім антикваріат,— придбані в багатьох поїздках. Враження серйозності створилося, коли за порядком почала стежити енергійна економка. Не зовсім мотлох вичистили і відполірували, й він став схожий на антикваріат. З’їхали останні квартиранти, і в будинку зацарювала діловита тиша. За кілька років Клайв, здавалося, без особливих ушкоджень здійснив перегони через два бездітні шлюби. Три жінки, з якими він був близький колись, жили за кордоном. Та, з якою він був тепер, Сьюзі Марселлан, мешкала в Нью-Йорку, і коли приїжджала, то завжди ненадовго. Роки і успіхи звузили його життя до однієї високої мети; він ще не остаточно прагнув відлюдництва, проте всамітнився, жив замкнено. Кореспондентів і фотографів тепер не запрошували, і давно минув той час, коли Клайв уривав години між друзями, коханками чи вечірками для написання раптового сміливого вступу, ба навіть завершеної пісні. Будинок більше не розчахував дверей навстіж.

Але Вернон, як і раніше, отримував задоволення, відвідуючи його, бо з цим місцем було пов’язано стільки подій його життя, його дорослішання, і стільки теплих спогадів про дівчат, про галасливі веселі вечори з різноманітними наркотиками, а також про нічну роботу в маленькій спальні в задньому крилі будинку! Було це в дні друкарської машинки і копірки. Навіть зараз, коли Вернон виходив з таксі та підіймався сходами до дверей, він знову розхвилювався, хоча це відчуття вже й зникало — відчуття, якого він зовсім не мав останнім часом: непідробного передвістя, що може статися будь-що.

Коли