Амстердам - Ієн Макьюен

— Там шампанське в холодильнику.

Клайв вийняв пляшку і два келихи, і Вернон рушив за ним нагору східцями. В будинку панувала атмосфера замкненості, й Вернон здогадався, що Клайв не виходить уже день чи два. У прочинених дверях виднілася спальня, в якій був помітний безлад. Клайв іноді просив економку не навідуватися, коли він працює. Стан студії підтвердив це враження.

Списані папери встеляли підлогу; брудні тарілки, чашки, чарки були розкидані навколо фортепіано, і синтезатора, і комп’ютера «MIDI»[20], на якому Клайв іноді робив оркестровку. Повітря було таким вологим і затхлим, наче там добряче надихали.

— Вибач за безлад.

Вони разом прибрали книжки і папери з крісла, потім засіли за шампанське і світську бесіду. Клайв розповів Вернену про свою зустріч з Гармоні на похороні Моллі.

— Міністр закордонних справ так і сказав — «іди під три чорти»? — запитав Вернон.— Ми могли б використати це в газеті.

— Цілком. Хоча я намагаюся не ставати нікому поперек дороги.

Оскільки вони згадали Гармоні, Вернон розповів про ті свої дві розмови з Джорджем Лейном. Це була саме така історія, яка могла б сподобатися Клайву, але він не виявив цікавості ні до фотографій, ні до заборони і, здавалося, слухав неуважно. Він звівся на ноги, щойно розповідь було скінчено. Підлив у келихи. Запала тяжка тиша, яка знаменувала зміну теми розмови. Клайв поставив свій келих і відійшов у дальній кінець студії, потім зробив крок назад, м’яко масажуючи долоню лівої руки.

— Я думав про Моллі,— нарешті сказав він.— Як саме вона вмерла — так миттєво, думав про її безпорадність, немічність і про те, що вона не хотіла б одійти так. На цю тему ми раніше говорили.

Він помовчав. Вернон пив і чекав.

— Ну, річ ось у чому. Я нещодавно трохи налякався...— почав він і підвищив голос, щоб випередити занепокоєння Вернона.— Напевно, нічого такого. Знаєш, така штука: вночі кидає у піт, а вдень це здається дурістю. Але я не про те хочу поговорити. Це все дурниці, але все ж таки я нічого не втрачу, як попрошу тебе. Просто, скажімо, я страшенно захворію — як Моллі — й почну деградувати та робити жахливі помилки — знаєш, висловлювати помилкові судження, забувати, як називаються речі, або хто я такий тощо... Якби знати, що є хтось, хто допоможе мені покінчити... маю на увазі, хто допоможе мені вмерти. Особливо якщо я потраплю в безвихідь і не зможу прийняти для себе рішення або здійснити його. То ось до чого я веду. Я прошу тебе як свого старого друга допомогти мені, якщо я потраплю в безвихідь і ти побачиш, що це правильний вихід. Як ми могли б допомогти Моллі, якби були здатні...

Клайв замовк, трохи зніяковівши. Вернон дивився на нього, піднявши келих, ніби закам’янів. Клайв шумно прочистив горло.

— Це дивне прохання, знаю. Ще й незаконне в нашій країні, і я не хочу, щоб ти пішов проти закону, якщо, звісно, скажеш «так». Але є способи і є місця, і я хочу, щоб ти доправив мене туди літаком. Це тяжка відповідальність, так, тому я прошу тільки близького друга — тебе. Усе, що можу сказати,— я не в стані паніки абощо. Я над цим багато міркував.

Потім, оскільки Вернон досі сидів мовчки і спостерігав, Клайв додав дещо збентежено:

— Ну, от і все.

Вернон опустив келиха і почухав у потилиці, а потім підвівся.

— Ти не хочеш розказати, що тебе налякало?

— Нізащо.

Вернон глянув на годинник. Запізнився до Джорджа. Мовив:

— Ну, слухай, це серйозна річ, про яку ти мене просиш. Над цим треба поміркувати.

Клайв кивнув. Вернон підійшов до дверей і повільно почав спускатися східцями. У передпокої друзі знов обійнялися. Клайв одчинив двері, й Вернон ступив у ніч.

— Мені треба поміркувати над цим.

— Аякже. Дякую, що зайшов.

Обоє відчували, що характер прохання, його інтимність і ніякове посилання на їхню дружбу на мить спричинили незручну емоційну близькість, якій краще покласти край, розлучившись без зайвих слів, і Вернон швидко пішов вулицею в пошуках таксі, а Клайв піднявся сходами до свого фортепіано.

4

Лейн відчинив двері свого особняка в Голланд-Парку.

— Ви запізнилися.

Вернон, вважаючи, що Джордж намагається розігрувати роль лорда, який викликав свого підданця-редактора, не вибачився й навіть не відповів і рушив за хазяїном через освітлений хол до вітальні. На щастя, тут не було нічого, що нагадувало б Вернону про Моллі. Кімната була вмебльована в тому-таки стилі, про який розповідала Моллі,— наче у Букінгемському палаці: товсті гірчично-жовті килими, великі запилено-рожеві канапи, фотелі з опуклими малюнками виноградних лоз і сувоїв, брунатні олійні картини, які зображали румаків у траві, у величезних золочених рамах — репродукції картин Фраґонара[21] — буколічні дами на гойдалках, і всю цю розкішну порожнечу осявали лаковані мідяні світильники. Джордж досяг масивного брекчійованого[22] мармуру — масивного фальшивого коминка з імітацією жарин у вогні — й озирнувся.

— Чи не волієте склянку портвейну?

Вернон збагнув, що з обіду ще нічого не їв, окрім канапки з сиром і салатом. Інакше б чому претензійні Джорджеві фрази змусили його почуватися настільки дратівливо? І з якого дива Джордж нап’яв на себе шовковий халат поверх звичайного одягу? Цей чоловік просто безглуздий.

— Дякую. Я вип’ю.

Вони сиділи на відстані майже у двадцять футів, і їх розділяло сичання коминка. Вернон подумав: якби його лишили на півхвилини, він підповз би до кутка коминка і вдарився правою скронею. Навіть у товаристві він зараз почувався недобре.

— Я бачив цифри накладів,— серйозно заговорив Джордж.— Ситуація недобра.

— Темпи падіння сповільнюються,— це було автоматичною відповіддю Вернона, його мантрою.

— Але все-таки це падіння.

— Щоб такі речі змінити, потрібен час,— Вернон відсьорбнув портвейну і відгородився спогадом, що у Джорджа всього-на-всього півтора відсотка «Експерта» і він гадки не має про бізнес. Окрім того, важливо пам’ятати, що його добробут, його видавнича «імперія» залежать від невпинної експлуатації недоумкуватих: приховані числові шифри у Біблії віщують майбутнє, інки — родом з космосу; Священний Ґрааль, друге пришестя, третє око, сьома печатка, Гітлер живий і здоровий у Перу. Нелегко витримувати лекції Джорджа зі світобудови.

— Ось що мені здається,— глаголив він,— вам тепер потрібна одненька грандіозна історія — щось