Амстердам - Ієн Макьюен

Іен Мак’юен

Амстердам

Присвячую Яко й Елізабет Ґроотам[1]

Зустрілись друзі, обнялись вони

І розійшлись до власних помилок.

В. Г. Оден, «Перехрестя»

I

1

Двоє колишніх коханців Моллі Лейн стояли біля каплиці крематорію, обернувшись спинами до лютневого морозу. Усе було сказано раніше, але вони говорили знову.

— Вона й не знала, що її підкосило.

— А коли дізналася, було запізно.

— Стрімкий розвиток хвороби.

— Нещасна Моллі.

— М-м-м.

Нещасна Моллі. Усе почалося з поколювання в руці, коли вона ловила таксі біля «Дорчестер-грилю»,— це відчуття так і не зникло. Цілий тиждень вона незграбно намацувала в пам’яті назви речей. «Парламент», «хімію», «пропелер» вона ще могла собі пробачити, але «ліжко», «крем», «дзеркало»! Після тимчасового випадіння слів «акант[2]» і «брезаола»[3] вона звернулася до лікарів, сподіваючись на розраду. Натомість її послали на аналізи, й, у певному сенсі, це стало кінцем. Як швидко пробивна Моллі стала ув’язненою пацієнткою свого похмуро-замкненого, авторитарного чоловіка Джорджа! Моллі, ресторанний критик, розумниця і фотограф, безстрашна садівниця, коханка міністра закордонних справ, яка була здатна бездоганно пройтися колесом у свої сорок шість років! Її швидке впадання в божевілля і біль стало предметом загального поговору: втрата контролю над функціями організму, втрата почуття гумору — і тоді провал у сплутаність свідомості, що супроводжувалася епізодами безсилого бешкету та глухих криків.

Поява Джорджа на виході з каплиці змусила коханців Моллі попрямувати далі стежкою, засипаною рінню. Вони натрапили на композицію з овальних трояндових клумб, позначену табличкою «Сад пам’яті». Кожна рослина була жорстоко обрізана, аж лишилося буквально кілька дюймів над мерзлою землею,— таку практику Моллі засуджувала. Доріжка газону була усипана сплющеними недопалками: тут люди здебільшого очікували, коли закінчаться поминки і процесія вийде надвір. Прогулюючись туди-сюди, старі друзі відновлювали розмову вже з півдюжини разів: це було приємніше, аніж співати «Пілігрима».

Клайв Лінлі знав Моллі, ще коли вони були студентами в 1968-му і мешкали разом у хаотичному, мінливому, непередбачуваному гуртожитку у Вейл-оф-Гелті[4].

— Моторошний спосіб умерти.

Клайв спостерігав, як його подих парує в сірому повітрі. Прогноз погоди стверджував, що температура в центрі Лондона сьогодні дванадцять градусів. Дванадцять. Було щось серйозно не так з цим світом, і в цьому не можна звинуватити ні Бога, ні Його відсутність. Перший непослух людини, її гріхопадіння, спадний мотив, гобой, дев’ять нот, десять нот... Клайв мав дар абсолютного слуху і чув, як звук понижується від ноти соль. Навіть не треба записувати.

— Маю на увазі,— провадив Клайв,— умерти отак, нічого не тямлячи, просто як тварина. Впокорено, принижено, навіть не встигнути оформити духівницю, ба навіть просто попрощатися. Хвороба підкралася, а потім...

Він знизав плечима. Чоловіки пройшли до кінця витоптаного газону, розвернулися й рушили назад.

— Вона б радше наклала на себе руки, аніж скінчити так,— сказав Вернон Голлідей. Він прожив з Моллі рік у Парижі у 1974-му, коли отримав свою першу роботу в агенції «Ройтерз», а Моллі писала то те, то се для журналу «Воґ».

— Без тями й у Джорджевих пазурах,— сказав Клайв.

Джордж, цей сумний заможний видавець, який її обожнював і якого, на загальний подив, вона не покинула, хоча ставилася до нього погано. Чоловіки поглянули туди, де він зараз стояв за дверима, вислуховуючи співчуття від людей, які прийшли проводити небіжчицю. Її смерть піднесла його над загальним презирством. Він виріс на дюйм-два, спина у нього випросталася, голос поглибився, віднайдене почуття гідності звузило його благальні пожадливі очі. Відмовившись віддати дружину до притулку, він сам її доглядав. Понад це: у перші дні, коли люди ще хотіли з нею бачитися, він перевіряв її відвідувачів. Клайв і Вернон були строго нормовані, оскільки їхні відвідини спершу викличуть захват, а потім Моллі відчує пригнічення через свій стан. Ще одна ключова особа чоловічої статі — міністр закордонних справ — теж була небажана. Пішов поголос; у жовтій пресі з’явилися завуальовані плітки. Але це вже не мало значення, бо, казали, Моллі вже не при собі, й люди більше не хотіли її бачити та зраділи, що Джордж стоїть на сторожі, не пускаючи їх. Клайв і Вернон, однак, з насолодою і далі плекали в собі ненависть і огиду до нього.

Коли вони поверталися, у кишені у Вернена задзвонив телефон. Вернон вибачився й відійшов убік, лишаючи свого друга, щоб поговорити на самоті. Клайв загорнувся в плащ і вповільнив ходу. Зараз біля крематорію зібралася юрба — сотні дві убраних у чорне людей. Але здавалося хамством просто піти і нічого не сказати Джорджу. Нарешті Джордж отримав її — коли вона вже не впізнавала власного обличчя в дзеркалі... Клайв уже не відчував ніг і почав тупати, і цей карбований ритм повернув спадання десятьох нот, ритардандо, англійський ріжок, і в контрапункті — м’який сплеск віолончелей у дзеркальному відображенні. Обличчя Моллі. Кінець. Хотілося лише тепла і тиші студії, фортепіано, незавершеної партитури, хотілося завершити. Долинуло, як Вернон каже на прощання:

— Гаразд. Перепишіть вступний абзац і пустіть на четвертій шпальті. Я буду за кілька годин.— Потім мовив до Клайва: — Кляті ізраїльтяни. Треба нам підійти.

— Мабуть.

Але натомість вони ще раз обійшли газон, адже прийшли, врешті-решт, ховати Моллі.

Примусивши себе зосередитися, Вернон відкинув службові турботи.

— Вона була чудовою дівчиною. Пам’ятаєш стіл для снукера[5]?

У 1978 році компанія друзів зняла на Різдво великий будинок у Шотландії. Моллі й чоловік, з яким вона тоді зустрічалася, королівський адвокат на прізвище Брейді, залізли на забутий стіл для снукера у позах Адама і Єви, він у самих трусах, вона у ліфчику і трусиках, і кий зображав змія, а червона куля — яблуко. Однак ця історія отримала розголос і в дещо перекрученому вигляді навіть потрапила до некролога, де було написано, що Моллі «танцювала гола на Святвечір на столі для снукера в шотландському замку», причому дехто з присутніх саме так це і пригадував.

— Чарівна дівчина,— повторив Клайв.

Тоді, вдаючи, що кусає яблуко, вона дивилася прямо на нього і сороміцьки посміхалася, тримаючи одну руку на відставленому стегні, наче мюзик-хольна пародія на шльондру. Клайв гадав, що то знак,