Українська література » Сучасна проза » Амстердам - Ієн Макьюен

Амстердам - Ієн Макьюен

Читаємо онлайн Амстердам - Ієн Макьюен
років. Тримаю парі, що ви теж колись говорили і думали речі, які нині здатні шокувати.

— Звісно, було таке,— мовив Клайв.— Ось до чого я веду. Якби тоді ваша правда перемогла, сьогодні пізно було б уже щось змінювати.

Гармоні коротко кивнув.

— Досить слушна точка зору. Але в реальному світі, містере Лінлі, жодна система правосуддя не застрахована від людської помилки.

Далі міністр закордонних справ зробив дещо надзвичайне, що нанівець звело теорію Клайва про ефективність державних посад і чим він згодом ретроспективно навіть захоплювався. Гармоні потягнувся вказівним і великим пальцями, ухопив Клайва за лацкан пальта і, присунувши співбесідника ближче, заговорив лише до нього одного, так, що нікому більше не було чутно.

— Коли я востаннє бачив Моллі, вона казала, що ви імпотент і завжди ним були.

— Цілковита маячня. Вона не могла такого сказати.

— Звісно, ви заперечуватимете. Справа в тому, що ми можемо обговорити це вголос у присутності джентльменів — або ж ви можете відчепитися від мене і чемно попрощатися. Тобто іди під три чорти.

Вимовлено це було швидко і нагально, і договоривши, Ґармоні відсунувся, з осяйним усміхом потиснув композитору руку і крикнув до помічника:

— Містер Лінлі люб’язно прийняв запрошення на вечерю.

Останнє могло бути заздалегідь узгодженим паролем, тому що юнак негайно підступив до Клайва і повів його геть від Ґармоні, який у той час повернувся спиною, промовляючи до журналістів:

— Велика людина, Клайв Лінлі. Розвіяти розбіжності й залишитися друзями — хіба не це сутність цивілізованого існування, як ви вважаєте?

2

За годину автомобільчик Вернона, кумедно-малий і тому без шофера, довіз Клайва у Південний Кенсинґтон. Вернон припіднявся, щоб попрощатися.

— Жахливий похорон.

— Навіть не випили.

— Нещасна Моллі.

Клайв зайшов до будинку і став у передпокої, всотуючи тепло радіаторів і тишу. У записці від економки було сказано, що каву в термосі подано до студії. Ще не знімаючи пальта, Клайв зайшов туди, узяв олівець і аркуш нотного паперу та, спершися на фортепіано, накидав десять низхідних нот. Він стояв біля вікна, невідривно дивлячись на аркуші, уявляючи контрапункт віолончелей. Бувало багато днів, коли замовлення на «Симфонію тисячоліття» здавалося йому кумедною недугою: бюрократичне вторгнення в його творчу самостійність; незгода щодо того, де саме Джуліо Бо, великий італійський диригент, зміг би репетирувати з Британським симфонічним оркестром; м’яке, але постійне роздратування від хвилювання або ворожості преси; той факт, що він двічі пропустив крайній термін — до кінця тисячоліття було ще декілька років. Бували і такі дні, коли він не думав ні про що, окрім самої музики, і не міг лишатися без неї. Тримаючи в кишені пальта ліву руку, затерплу від холоду, він сів за фортепіано і зіграв написаний уривок так, як його написав — повільно, хроматично, зі складним ритмом. Там було два тактові розміри. Потім, досі правою рукою і повільно, Клайв зімпровізував висхідний тон віолончелі й повторив його кілька разів, доки не вдовольнився результатом. Нашвидкуруч занотував нову партію, яка була найвищим регістром звучання віолончелей і нагадувала стримувану шалену енергію. Звільнена пізніше, у заключній частині симфонії, вона виллється у радість.

Клайв облишив фортепіано і налив собі кави, яку випив у своєму звичному затишку біля вікна. Пів на четверту, а вже настільки стемніло, щоб увімкнути світло. Моллі стала попелом... Він пропрацює всю ніч і проспить до обіду. Лишилося не так багато зробити. Зробити щось — і вмерти. Випивши кави, він пройшовся кімнатою й застиг, нахилившись над клавішами, досі вбраний у пальто, двома руками зіграв при згаслому надвечірньому світлі власні ноти так, як він їх записав. Майже правильно, майже правда. Вони навіювали суху тугу за чимось недосяжним. За кимось. Саме в такий час, буваючи надто схвильований, щоб довго сидіти за фортепіано, і водночас надто збуджений новими ідеями, аби його облишити, він зазвичай дзвонив Моллі по телефону і запрошував до себе. Якщо вона була вільна, то приїздила і готувала чай або мішані екзотичні напої та сідала в потертому старому кріслі. Вони розмовляли, або вона просила його заграти і слухала, заплющивши очі. Її смаки були навдивовижу строгі для такої завсідниці легковажних вечірок. Бах, Стравінський, вельми рідко Моцарт. Але вона більше не була його дівчиною, більше не була його коханкою. Вони ставилися дружньо одне до одного, проте були надто незадоволені одне одним, щоб відчувати пристрасть, і їм подобалося невимушено ділитись історіями своїх романів. Вона була як сестра й судила його жінок набагато шляхетніше, аніж він — її чоловіків. Іноді вони розмовляли про музику або страви. Тепер Моллі стала прекрасним попелом в алебастровій урні, яку Джордж триматиме нагорі в своєму гардеробі.

Нарешті Клайв зігрівся, хоча в лівій руці ще поколювало. Він зняв пальто і повісив на стілець Моллі. Перш ніж повернутися за фортепіано, пройшов кімнатою, запалюючи лампи. Понад дві години він чапів над партією для віолончелі й, накидаючи подальшу оркестровку, не звертав уваги ні на морок, ні на приглушені, безладні педальні ноти вечірньої години пік. Це було поки що проміжним переходом до фіналу; що вражало Клайва — то це потенціал, прагнення,— він уявляв це як каскад стародавніх стертих східців, що за рогом зникали з поля зору, як намагання зійти нагору і, зрештою, як досягнення мети через експансивні зміни регістру, далекі клавіші, обривки звуків, що розчиняються як туман на заключній мелодії,— прощання, упізнавана мелодія пронизливої краси, яка подолає свою немодність і, оплакуючи згасання століття та його безглуздої жорстокості, вітатиме пишний блиск його винахідливості. Ще довго після хвилювань прем’єри, ще довго після врочистих святкувань нового тисячоліття, і феєрверків, і аналізу, і оповідок, збережених в анналах, ця чарівна мелодія лишатиметься елегією вмерлого століття.

Це була не лише Клайвова фантазія, але й ідея комітету, що обрав композитора, який у звичній для себе манері, скажімо, замислив цей висхідний пасаж, уявляючи стародавні камінні різьблені східці. Навіть його прихильники, принаймні у сімдесяті роки, титулували його «архіконсерватором», тоді як його критики віддавали перевагу тавру «пережиток минулого», але всі погоджувалися з тим, що, як і Шуберт, і Маккартні, Лінлі вміє написати мелодію. Роботу замовили заздалегідь, щоб вона встигла «програтись» у громадській свідомості: запропонували Клайву, наприклад, використати якийсь гучний уривок для духових інструментів як фон у вечірніх теленовинах. Комітет, забракований творцями музичної індустрії як обивательський, прагнув передусім таких симфоній, у яких можна розрізнити бодай одну мелодію — гімн, елегію згаслому обмовленому століттю, яку можна було

Відгуки про книгу Амстердам - Ієн Макьюен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: