Амстердам - Ієн Макьюен
Ніхто більше не тужить за нею. Клайв озирнувся на своїх сусідів, які оплакували і проводжали Моллі: багато хто був його віку, віку Моллі, з різницею у рік чи два. Які успішні, які впливові, як вони процвітали під керівництвом уряду, зневажуваного ними майже сімнадцять років! «До речі про моє покоління...» Така енергія, таке везіння! Вигадувані молоком і соком повоєнної Держави, а потім викохані своїми батьками в тимчасовому невинному достатку до повноліття, щоб отримати повну зайнятість, нові університети, книжки у м’яких яскравих обкладинках, Августів вік рок-н-ролу і доступні ідеали. Коли східці осипалися в них під ногами, коли Держава відняла пипку і перетворилася на сварливу бабегу, вони вже були в безпеці, вони згуртувались і надбали те чи те — смаки, ідеї, багатство.
Клайв почув веселий жіночий крик:
— Я не відчуваю ні рук, ні ніг, я йду геть! Озирнувшись, він побачив у себе за спиною молодика, який хотів торкнутися його плеча. Йому було років двадцять чотири — двадцять шість, сам лисий, або стрижений наголо, убраний у сірий костюм, без пальта.
— Містере Лінлі! Вибачте, що урвав ваші думки,— мовив молодик, забираючи руку.
Клайв припустив, що це музикант або хтось охочий узяти автограф, і вдягнув на обличчя маску терпіння.
— Усе гаразд.
— Хотів би поцікавитися: чи є у вас час зустрітись і поговорити з міністром закордонних справ? Він хоче познайомитися з вами.
Клайв підібгав губи. Він не хотів знайомитися з Джуліаном Гармоні, але й не хотів завдавати собі труду відштовхувати його. Нікуди не дітися.
— Ведіть,— сказав він, і його повели повз юрбу Друзів; дехто здогадався, куди його ведуть, і спробував його перехопити.
— Гей, Лінлі! Не розмовляй з ворогом!
Це і справді ворог. Що в ньому привабило Моллі? На вигляд Джуліан Гармоні був диваком: велика голова, чорне кучеряве волосся, причому все своє; страшенно блідий, з тонкими нечуттєвими губами. Він зробив собі капітал на політичному ринку завдяки цілком пересічному набору ксенофобських і каральних ідей. Вернон пояснював це просто: високопоставлений покидьок, гарячий у ліжку. Але Моллі могла знайти в ньому що завгодно. Мабуть, прихований дар, який допоміг йому здобути те, що він здобув, а тепер він ще й претендує на посаду прем’єр-міністра.
Помічник провів Клайва до підкови, що оточила Гармоні, який, мабуть, виголошував промову або розповідав історію. Той перервався, щоб привітатися за руку з Клайвом і пробурмотіти голосно, ніби вони самі:
— Я так хотів з вами познайомитися — роками.
— Здрастуйте.
Тут Гармоні заговорив здебільшого для компанії, у якій було двоє парубків з миленькими, відверто шахрайськими личками журналістів, які ведуть пліткарські колонки. Міністр виступав, і Клайв був своєрідною групою підтримки.
— Моя дружина знає напам’ять кілька ваших п’єс для фортепіано.
Знову те ж саме! Клайв замислився. Невже він такий одомашнений і принаджений талант, за твердженням його молодих критиків,— «Гурецький[10] для розумних»?
— Мабуть, вона добре грає,— сказав він.
Минув якийсь час відтоді, як Клайв близько зустрічався з політиком, і він уже забув ці порухи очей — цей невсипущий пошук нових слухачів, або дезертирів, або особи вищого рангу десь поблизу, або нової можливості, яку не можна проґавити.
Гармоні роззирався, тримаючи авдиторію.
— Вона грала неперевершено. Коледж Ґолдсмітс, потім Ґілдхольська школа. Перед нею відкривалася казкова кар’єра...— він зробив паузу для комічного ефекту.— А потім вона познайомилася зі мною і обрала медицину.
Захихотіли тільки помічник і одна працівниця. Журналісти лишалися байдужі. Можливо, вони все це вже чули.
Очі міністра закордонних справ знову зупинилися на Клайві.
— І ще одне. Я хотів привітати вас із замовленням. «Тисячолітня симфонія». Знаєте, що рішення ухвалювалося на рівні кабінету міністрів?
— Так, я чув це. І ви голосували за мене.
Клайв дозволив собі втомлені нотки, але Гармоні відреагував так, начебто йому палко подякували.
— Ну, це найменше, що я міг зробити. Деякі з моїх колег хотіли цього короля поп-зірок, екс-«бітла». А взагалі, як робота просувається? Майже скінчили?
— Майже.
Його кінцівки заклякли вже півгодини тому, але тільки тепер Клайв відчув, як холод сковує і серце. У теплі своєї студії він зараз міг би сидіти без піджака, працюючи над останніми сторінками цієї симфонії, до прем’єри якої лишилися лічені тижні. Він уже двічі пропустив строки, і хотілося опинитися вдома.
Він подав руку Гармоні.
— Було дуже приємно познайомитися. Я мушу йти.
Але міністр не прийняв його руки і заговорив понад його головою, бо ж треба було бодай щось витиснути з присутності великого композитора.
— Ви знаєте, я часто думав, що свобода митців, от як ваша, це робити свою справу, яка надає вартості й моїй діяльності...
Він ще довго розводився, а Клайв дивився на нього, не показуючи ознак ворожості, яка дедалі наростала. Гармоні теж був з його покоління. Висока посада підточила його здатність говорити з незнайомцем на рівних. Може, саме це він і запропонував Моллі в ліжку — трепет знеособлення. Він з чоловіків, які крутяться перед дзеркалами. Але вона, звісно, жадала душевного тепла. Лежи спокійно, дивися на мене, дивися на мене. Можливо, це було просто помилкою — Моллі й Гармоні. У будь-якому разі, Клайв тепер відчував огиду.
Міністр закордонних справ нарешті перейшов до висновку.
— Це традиції, що роблять нас тими, ким ми є.
— Мені цікаво,— звернувся Клайв до екс-коханця Моллі,— чи ви, як і раніше, віддаєте перевагу страті через повішення.
Гармоні не розгубився через цю раптову зміну, але його погляд став жорстким.
— Я думаю, більшість знає мою позицію щодо цього. До речі, я радо прийму точку зору парламенту і колективну відповідальність кабінету міністрів.
Він опанував себе і ввімкнув свої чари.
Двоє журналістів присунулися ближче, тримаючи напоготові записники.
— Я чув, ви якось сказали у промові, що Нельсон Мандела заслуговує на повішення.
Гармоні, який наступного місяця мав відвідати Південну Африку, спокійно посміхнувся. Цю давню промову йому нещодавно нагадали, причому у трохи непристойний спосіб, у Верноновій газеті.
— Не думаю, що варто засуджувати людину за слова, сказані в гарячі студентські роки,— він зробив паузу, щоб хмикнути.— Минуло майже тридцять
