Амстердам - Ієн Макьюен

Насправді цього й треба було для того, щоб припинити падіння накладу і щоб почалося його зростання. Однак Вернон зберігав нейтральний вираз обличчя, бо знав, що Джордж торує собі доріжку до фотографій.

Вернон спробував його підцвьохнути.

— У нас є гарна історія про пару сіамських близнюків в органах місцевого самоврядування...

— Пхе!

Спрацювало. Джордж несподівано схопився.

— Це не історія, Верноне. Це плітки. От я покажу вам історію. Я покажу вам, чому Джуліан Гармоні бігає як оглашенний довкола «судових іннів»[23], устромивши пальця в одне місце. Ходімо зі мною.

Вони пішли через хол назад, минули кухню, минули вузький коридор, який закінчувався дверима; їх Джордж одімкнув секретним ключем. Частиною його складної шлюбної угоди було те, що Моллі утримує сама себе, приймає гостей, тримає свої речі в окремому крилі будинку. Вона була врятована від видовища старих друзів, які аж дусяться від реготу, глузуючи з помпезності Джорджа, а він сам був урятований від моря розгардіяшу в Моллі, що поглинуло кімнати, призначені для розваг. Вернон багато разів відвідував половину Моллі, але завжди користувався зовнішнім входом. Тепер, коли Джордж відчинив двері, Вернон напружився. Він почувався неготовим. Він волів би роздивлятися фотографії на половині Джорджа.

У напівтемряві, протягом кількох секунд, поки Джордж намацував вимикач, Вернон уперше відчув невідворотний подув смерті Моллі — простий факт її відсутності. Це усвідомлення було викликане знайомими запахами, спогади про які вже почали притуплятися: запахами її парфумів, її цигарок, сухих квітів, які вона тримала в спальні, кавових зерен, теплим духом випраного одягу. Він довго говорив про неї, та й думав про неї, але уривками, серед робочого багатолюддя, або ж поринаючи в сон, і досі жодного разу він не впустив її в своє серце і не відчував нестерпного горя, що ніколи більше не побачить її й не почує. Вона була йому другом, може, найкращим, якого він тільки мав, і вона відійшла. Він міг виставити себе дурником перед Джорджем, чиї обриси розпливаються навіть зараз... Цього особливого різновиду спустошення, раптового хворобливого стискання в горлі, у піднебінні, він не знав з дитинства, ще з середньої школи. Туга за Моллі. Він приховав спазм жалю до самого себе за гучним дорослим кашлем.

Помешкання було таким самим, яким вона його лишила, коли нарешті погодилася переїхати до спальні на Джорджевій половині, змушена була стати ув’язненою під наглядом Джорджа. Коли вони минали ванну кімнату, Вернон помітив знайому спідницю Моллі, накинуту на сушарку для рушників, а сам рушник і ліфчик валялися на підлозі. Понад чверть століття тому Моллі з Верноном прожили разом майже рік, у крихітній квартирці під мансардою на Рю-де-ля-Сьєн. На підлозі завжди валялися мокрі рушники, і водоспади її спідньої білизни потоками вивергалися з шухляд, яких вона не замикала, і велика прасувальна дошка ніколи не засувалася, і до однієї переповненої шафи запихалися сукні, аж заминалися плечі, вішалися косо, упритул, стиснуті казна-як, неначе пасажири в метро. Журнали, косметика, банківські рахунки, намиста, квіти, трусики, попільнички, запрошення, тампони, платівки, авіаквитки, туфлі на високих підборах — жодна поверхня не обходилася без речей Моллі, тож коли Вернону треба було працювати вдома, він ішов писати до кав’ярні на їхній вулиці. Але, попри все, щоранку Моллі з’являлася свіжою з цієї мушлі дівочого безладу, як Венера Ботічеллі,— не оголена, звісно, але без зморщок, доглянута, чепурна,— до офісу паризького «Воґу».

— Отут,— сказав Джордж і повів Вернона до вітальні. На кріслі лежав великий брунатний конверт. Коли Джордж потягнувся до нього, Вернон встиг оглянути все навколо. Моллі могла зайти щомиті. На підлозі лежала палітуркою вниз книжка про італійські сади; на низькому столику стояли три винні келихи з осадом сіро-зеленої цвілі. Можливо, він сам пив з якогось. Він намагався пригадати свої останні відвідини тут, але пам’ять відмовила йому, спогад розмився. Були довгі розмови про переїзд на Джорджеву половину, якого вона так боялась і якому так опиралася, знаючи, що це буде поїздкою в один кінець. Альтернатива була — притулок. Вернон і всі її друзі радили їй лишатися в Голланд-Парку, вважаючи, що краще бути в знайомому місці. Як хибно вони мислили! Вона була б вільнішою навіть у суворому режимі притулку, аніж під опікою Джорджа.

А той жестом запросив Вернона до крісла, смакуючи мить, поки витягував фотографії з конверта. Вернон досі думав про Моллі. Чи траплялися в неї моменти прояснення, коли вона почувалася покинутою друзями, які не відвідували її, а вона й не знала, що це Джордж заступив їм вхід? Якщо вона кляла друзів, то, звісно, картала і Вернона.

Джордж розклав фото — три світлини по десять на вісім дюймів — у себе на колінах, картинкою вниз. Він насолоджувався мовчанням Вернона, який, йому здавалося, від нетерплячки втратив дар мови. Він навмисно затягував вигадану ним самим агонію.

— Я маю сказати одне. Я не знаю, чому вона їх зробила, але певний в одному. Це можна було зробити лише зі згоди Гармоні. Він дивиться прямо в об’єктив. Авторське право належить їй, і єдиний виконавець духівниці, фактично власник,— я. Зрозуміло, я очікую від «Експерта», що він захищатиме свої джерела.

Він зняв зі столу та простягнув одне фото. На мить здалося, що там не зображено нічого путнього, самі глянсові чорно-білі плями; потім у центрі проступив крупний план. Неймовірно. Вернон простягнув руку по інше фото: верх і низ ретельно обрізані. А потім по третє — напівпрофіль. Вернон повернувся до першого фото, і всі думки розпорошилися. Він детально вивчив друге і третє фото, нарешті побачивши їх у повноті, відчуваючи напливи різних реакцій: спочатку подив, далі дикі внутрішні веселощі. Притлумлюючи їх, він почувався так, ніби злітає з крісла. Далі він відчув тягар відповідальності... чи влади? В його руках було людське життя, або принаймні кар’єра. І хтозна — а раптом Вернон у змозі змінити майбутнє країни на краще? І наклад своєї газети.

— Джордже,— нарешті мовив він,— я повинен дуже серйозно над цим поміркувати.

5

За півтори години Вернон залишив будинок Джорджа, несучи у руках конверт. Зупинив таксі й попросив водія запустити лічильник і лишитися на узбіччі, а сам кілька хвилин просидів на задньому сидінні, слухаючи заспокійливий гуркіт мотора, масуючи собі праву половину голови і міркуючи, як діяти. Нарешті попросив відвезти його у Південний Кенсинґтон.

У студії горіло світло, але Вернон не натиснув на