Амстердам - Ієн Макьюен
III
1
Як Клайв і передбачав, мелодія лишалася невловимою, доки він перебував у Лондоні, у своїй студії. Щодня він робив спроби — невеличкі замальовки, сміливі уривки,— але не досягав нічого, крім повторів з власної творчості, погано чи добре замаскованих. Ніщо не летіло вільно, у власній формі, з часткою несподіванки, яка гарантувала б оригінальність. Щодня, відмовившись од спроб, він брався до простіших, нудніших завдань — наприклад, освіжав оркестровку, переписував замазані сторінки нот і розробляв мінорні акорди, які знаменували перехід до повільного ритму. Три зустрічі, рівномірно розподілені на вісім днів, не давали йому полинути до Озерного краю: Клайв домовився ще кілька місяців тому, що буде присутній на благодійному обіді; для племінника, який працює на радіо, Клайв погодився дати п’ятихвилинне інтерв’ю, а також дав умовити себе долучитися до журі на музичному конкурсі в місцевій школі. Нарешті йому довелося викроїти ще один день, бо Вернон просив зустрітися.
Коли не працював, Клайв вивчав мапи, натирав черевики рідким воском і перевіряв альпіністське спорядження — украй важливу річ, якщо плануються зимові прогулянки у горах. Можна було б відкинути зобов’язання, узявши ліцензію вільного художника, але він ненавидів таке зухвальство. У нього було кілька друзів, які, коли їм вигідно, розігрували роль геніїв, не з’являючись там, куди їх кликали, вважаючи, що неприємності, які це викличе, тільки збільшать вагу високого покликання цих «світочів». Ці типи — а романісти з них найгірші — зуміли переконати друзів і родичів, що не лише їхні робочі години, але й сон удень, прогулянки, напад мовчазності, депресія, пиятика — усе має виправдання: високе покликання. Але, на думку Клайва, це маска для нездар. Він не сумнівався, що покликання високе, але ж погана поведінка до нього не входить. Напевно, у кожному столітті має бути виняток чи два. Бетховен — так; Ділан Томас — безумовно, ні.
Він нікому не казав, що застряг у своїй роботі. Натомість розповідав, що їде на канікули. Насправді він і сам не вважав, що у нього творча криза. Іноді робота буває важкою, і треба скористатися попереднім досвідом, щоб налагодити її. Отже, Клайв лишився в Лондоні, був присутній на обіді, виступив з промовою, присудив нагороду й, уперше в житті, серйозно посварився з Верноном. Лише першого березня він приїхав на Юстонський вокзал і знайшов перше купе першого класу в потязі, який прямував до Пенрита.
Він насолоджувався довгими мандрівками поїздом завдяки заспокійливому ритму, що допомагає думати — саме цього й треба після конфронтації з Верноном. Але влаштуватися в купе виявилося не так просто, як мало би бути. Ідучи по платформі у пригніченому стані, він відчував нерівність власної ходи, ніби одна нога довша за другу. Коли він знайшов де сісти, то зняв черевика і побачив пласку чорну жуйку, що глибоко в’їлась у зигзагоподібний малюнок підошви. Верхня губа вигнулася від огиди; поїзд уже рушив, а Клайв і досі складаним ножем зрізав і зчищав налипле. Під лепом жуйка досі була рожевуватою, наче м’ясо, і м’ятний запах ще не вивітрився — був слабкий, але відчутний. Яка бридота — близький контакт з умістом чужого рота, з бездонною вульгарністю людей, які жували цю гумку і виплюнули її просто там, де стояли. Вимивши руки, Клайв повернувся до купе, витратив кілька розпачливих хвилин на пошук окулярів до читання, доки не знайшов їх на сидінні поряд, і тут зрозумів, що забув ручку. Коли ж нарешті він спрямував свою увагу у вікно, його дух знову скорила стара знайома мізантропія, і Клайв не побачив у забудованому пейзажі, який проповзав у вікні, нічого, окрім потворності й безглуздої активності.
У своєму куточку Західного Лондона, у власній метушливій марноті буднів, Клайву було легко думати про цивілізацію як про суму родів і жанрів мистецтва, на рівних з дизайном, кулінарією, добрим вином тощо. А тепер він побачив її такою, якою вона є насправді: квадратні милі вбогих сучасних будинків, чия головна мета полягає у підтримці телевізійних антен і тарілок; фабрики, що виробляють мотлох, який і по телевізору рекламувати ганьба; жалюгідні вервечки вантажівок, застряглих у черзі, щоб розвезти цей мотлох; і скрізь — дороги та сваволя руху. То було мов похмільний ранок після званої вечері. Ніхто б такого не побажав, але нікого й не питали. Ніхто не планував такого, ніхто не хотів, але більшість людей проживає саме тут. Споглядаючи милю по милі, хто повірив би, що бодай колись існували доброта й уява, Перселл[24] і Бритен[25], Шекспір і Мільтон? Коли ж поїзд набрав швидкість і погойдуючись помчав геть від Лондона, у вікні з’явилася сільська місцевість, а з нею — і зародки краси, спогади про неї, які мерехтіли, щоб за кілька секунд потонути в річці, загнаній у бетонний шлюз, чи зникнути у несподіваному сільськогосподарському пустищі без живоплотів і дерев; і дороги, нові дороги, які біжать без докорів сумління, ніби тільки одне й має значення — опинитися в іншому місці. Якщо ж порівнювати з існуванням будь-якої іншої живої форми на землі, людський проект виявився не просто провальним — він був помилковим від самого початку.
Якщо хтось і був тут винен, це — Вернон. Клайв раніше часто їздив цим маршрутом і ніколи не відчував сплутаності в думках. Він не міг перевалити відповідальність за це на жуйку чи на загублену ручку. Їхнє непорозуміння того вечора досі відлунювало у Клайва у вухах, і він боявся, що це звучання переслідуватиме його і в горах, руйнуючи спокій. І навряд чи це просто спогад про голосну суперечку — зростала тривога за свого друга, і роз’їдало відчуття, що Клайв ніколи по-справжньому і не знав Вернона. Він відвернувсь од вікна. Отак подумати: лише тиждень тому він попросив у свого друга про незвичайну й інтимну річ. Якою ж помилкою це було, тим паче що відчуття у лівій руці зовсім зникло. Просто дурна тривога, викликана похороном Моллі. Один з поодиноких нападів страху смерті. Але наскільки вразливим був він того вечора! І його зовсім не втішило, коли Вернон попросив того самого для себе; йому це коштувало просто
