Хіппі - Пауло Коельо

Який же сміховинний і слабкий вигляд він мав! Раптом відчув шалений головний біль, такий сильний, що майже не давав йому йти далі, у напрямку до свого міста, чи повернутися до Брами Сонця й розпитати в давніх і забутих тамтешніх мешканців, що ж таке трапилося. Він зіперся на якийсь мур, і його наплічник зіслизнув долі.

— Знаєш, що з тобою? — запитала кохана й сама ж відповіла: — Я знаю, бо вже пройшла через таке на батьківщині під час бомбардувань. За весь той час твоя мозкова активність сповільнилась, і кров не промивала у звичайний спосіб судини всього тіла. Це минеться за дві чи три години. Та все одно купимо аспірину на зупинці.

Вона взяла його наплічник, підтримала його й примусила йти — спочатку повільно, а потім швидше.

Ну й жінка, яка жінка! Шкода, що коли він запропонував поїхати разом в обидва центри світу — до площ Пікаділлі та Дам, — вона сказала, що втомилася подорожувати та, щиро кажучи, вже його не кохає. Кожен мав іти своїм шляхом.

Зайшли кілька митників і почали оглядати вагони. Пауло вже дещо заспокоївся, екзорцизм скінчився, але одна фраза з Біблії, власне, з Книги Іова, не виходила йому з голови:«...і те, чого лякавсь я, надійшло на мене» (Іов 3:25).

Треба було контролювати себе: будь-хто може зачути його страх.

Усе добре. Коли, як сказав аргентинець, станеться найгірше й не пропустять — немає проблеми, в й інші кордони, які можна перетнути. І, якщо й це не вдасться, завжди лишається другий центр світу — площа Пікаділлі.

Він відчував безмежний спокій, знов проживши жах півторарічної давнини. Усе просто треба зустрічати без страху, ніби звичайну життєву подію, — ми не обираємо, що з нами станеться, але можемо вибрати спосіб, як на це реагувати.

І він усвідомлював, що донині рак несправедливості, відчаю й безсилля почав давати метастази в його астральному тілі, але тепер чоловік уже був вільний.

Він починав заново.

Митники зайшли в купе, де сиділи Пауло з аргентинцем та ще четверо незнайомців. Як він і передбачав, митники наказали їм двом вийти з вагона. Назовні було трохи зимно, але ще не настала глибока ніч.

Природа має цикл, що повторюється в душі людської істоти: рослина дає квітку, аби бджоли зліталися й допомагали творити плід. Плід дає насіння, яке знов перетворюється на рослини, що знов-таки розкривають квітки, котрі прикликають бджіл, аби ті запліднили плоди — і так до кінця віків. Ласкаво просимо, осене, хай собі йде старе, жахи минулого, а нове постає.

З десяток хлопців та дівчат провели в приміщення. Ніхто нічого не казав, і Пауло намагався триматися якомога далі від аргентинця, який це помітив і не нав’язував свого товариства, ні про що не питаючи. Певно, у той момент він розумів: його оцінюють, у хлопця з Бразилії, мабуть, є якісь підозри, та він побачив, що обличчя Пауло, спочатку ніби вкрите тінню, уже знову світилося (можливо, «світилося» було перебільшенням, але принаймні неабияка засмученість кількома хвилинами тому тепер уже зникла).

Людей почали викликати по одному до якогось приміщення, і ніхто не знав, про що там говорилося, бо всі виходили крізь інші двері. Пауло покликали третім.

За столом сидів прикордонник у формі, який попросив його паспорт і зазирнув до великої картотеки з іменами.

— Одна з моїх мрій — це відвідати... — почав він, але тут же йому наказали не заважати роботі прикордонника.

Його серце закалатало швидше, Пауло змагався сам із собою, аби повірити, що осінь прийшла, мертве листя почало опадати і нова людина вже поставала з того, що досі було просто чуттєвим лахміттям.

Негативні вібрації притягують інші негативні вібрації, тож він спробував заспокоїтися, особливо після того, як помітив, що в прикордонника була сережка у вусі — річ непомислима в будь-якій іншій країні, що він уже звідав. Пауло намагався відволіктися на кімнату, повну документів, на фото королеви й плакат із вітряком. Тоді чоловік простяг бланк, навіть не запитавши, що Пауло збирався робити в Голландії, — йому потрібно було знати тільки, чи в того були гроші на зворотний квиток додому.

Пауло підписав: він уже знав головну умову подорожі до будь-якої країни й купив страшенно дорогий квиток до Рима, першої точки в Європі, куди він прибув, хоча дата повернення була аж через рік. Він потягся рукою до гаманця, схованого на поясі, готовий це підтвердити, та прикордонник сказав, що не треба, — він лише хотів знати, скільки в Пауло грошей при собі.

— Близько 1600 доларів. Можливо, трохи більше — я не пам’ятаю, скільки витратив на потяг.

Він прибув до Європи з 1700 доларами, що заробив як викладач підготовчого відділення театральної школи, яку він відвідував. Найдешевший квиток був до Рима. Прибувши туди, він дізнався, що тамтешні хіпі збиралися зазвичай на площі Іспанії. Він знайшов собі місце для ночівлі в одному парку, харчувався бутербродами й морозивом і міг би зостатися в Римі, бо ж зустрів там одну іспанку з Галісії, з якою швидко подружився, і невдовзі вони стали коханцями. Урешті він купив видатний бестселер свого покоління, що точно мав повністю змінити його життя, — «Європа за п’ять доларів на день». За дні, проведені на площі Іспанії, він помітив, що не лише хіпі, але й добропорядні люди, називані «квадратними», читали цю книжку, де був перелік найдешевших готелів та ресторанів, а також найважливіших туристичних цікавинок у кожному місті.

Отже, він не загубився б в Амстердамі. Пауло вирішив попрямувати до свого першого пункту призначення (другим була площа Пікаділлі — він, звичайно ж, цього не забував), тоді як іспанка сказала, що їде до Афін, у Грецію.

Він знову сказав, що може показати гроші, але йому вже повернули паспорт із штемпелем. Прикордонник запитав, чи він везе якісь фрукти або овочі — у нього були з собою два яблука, їх наказали викинути в сміттєвий кошик назовні, при виході на станцію.

— І як мені тепер дістатися до Амстердама?

Йому пояснили, що треба сісти на приміський потяг, який ходить щопівгодини, — куплений у Римі квиток був дійсний до пункту призначення.

Прикордонник указав на інші