Хіппі - Пауло Коельо

була прикрашена розкішними барельєфами, що оповідали історії вже забутої, та ще присутньої епохи, які хотіли бути пригаданими й заново відкритими. Брама була зроблена з єдиної брили, а на поперечині вирізьблено ангелів, володарів, утрачені символи культури, які, за місцевими переказами, пояснюють, як відродити світ, якщо його зруйнує людська ненаситність. Пауло, який через отвір Брами зміг побачити вдалині озеро Тітікака, розплакався, ніби перебував у контакті з її будівничими — людьми, що поспіхом покинули місцевість, навіть не закінчивши роботи, боячись чогось або когось, хто з’явився й вимагав зупинитися. Дівчина, що покликала їх до кола, усміхнулася теж зі сльозами на очах. Решта сиділи, заплющивши очі, розмовляючи зі стародавніми, прагнучи дізнатися, що їх привело сюди, віддаючи шану таїні.

Хто хоче навчитися магії, повинен спочатку роздивитися навкруги. Усе, що Бог хотів сказати людській істоті, він розмістив у неї навпроти — це так звана Заповідь Сонця. Заповідь Сонця демократична, придумана не для проникливих чи праведних, а для звичайних людей. Могутність — у всіх маленьких речах, що лежать на людськім шляху; світ — це аудиторія, Вища Істота знає, що ти живий, і буде тебе навчати.

І всі мовчали, дослухаючись до того, чого не могли збагнути напряму, та знаючи, що це — правда. Одна дівчина заспівала мелодію мовою, якої Пауло не міг зрозуміти. Якийсь хлопець — можливо, найстарший з усіх — піднявся, розкинув руки і виголосив заклинання:

Нехай Усевишній Господь нам подасть

райдугу на кожну бурю,

усмішку на кожну сльозу,

благословення на кожну трудність,

відповідь на кожну мольбу.

І саме в цей момент долинув гудок корабля, що насправді був судном, побудованим в Англії, розібраним та доставленим до одного чилійського міста, перевезеним частинами на мулах на висоту 3800 метрів, де лежить озеро.

Усі попливли в напрямку давнього загубленого міста інків.

Там вони провели незабутні дні — адже до того місця мало кому вдавалось дістатися, хіба тільки тим, хто були Божими створіннями, вільними духом і готовими без страху зустріти невідоме.

Вони спали в покинутих хатах, без дахів, дивлячись на зірки, кохалися, їли, що привезли із собою, щоденно милися геть голими в ріці, яка протікала попід горою, балакали про те, що боги, можливо, насправді були космонавтами й висадилися на Землі в цій місцевості. Усі прочитали ту саму книжку швейцарця, який зазвичай тлумачив інківські рисунки як спробу показати зірки подорожнім, так само вони прочитали Лобсанґа Рампу, тибетського монаха, що говорив про розплющення третього ока, — а потім один англієць розповів усім, хто зібрався на центральній площі Мачу-Пікчу, що той монах звався Сиріл Генрі Госкін і був водопровідником з англійської глибинки, чию особу нещодавно встановили[16] й чию справжність уже спростував Далай-лама.

Уся група була досить спантеличена, зокрема тому, що, як і Пауло, вірила, що навіть існувала залоза проміж очей, називана шишкоподібною, чиє справжнє призначення ще не розкрили вчені. Тож третє око існувало — хоча й не в тій формі, як його описав Лобсанґ Сиріл Рампа Госкін.

На третій ранок кохана захотіла повернутися додому й вирішила також — не лишивши найменшого місця для сумнівів, — що Пауло повинен її супроводжувати. Не попрощавшись і не озирнувшись, вони вирушили до схід сонця й два дні спускалися східним схилом гірського пасма в автобусі, набитім людьми, свійськими тваринами, їжею, ремісницькими виробами. Пауло цим скористався, щоб купити барвисту сумку, яку міг скласти й сховати у свій заплічних. Він також постановив ніколи знов не вирушати в автобусну подорож тривалістю більше одного дня.

З Ліми вони автостопом рушили на Сантьяго-де-Чилі — світ був тоді спокійним, автомобілі зупинялися, але відчувався певний острах до того, як парочка була вдягнена. Там, прокинувшись бадьорими, попрохали когось намалювати мапу, як перетнути гори у зворотному напрямку тунелем, що з’єднував країну з Аргентиною. Рушили в бік Бразилії — знов автостопом, тому що кохана сказала, мовляв, гроші, які ще в неї лишалися, могли придатися в якійсь медичній потребі, — завжди така обачна, завжди старша, завжди зі своїм практичним комуністичним вихованням, що ніколи не дозволяло їй повністю розслабитися.

Уже в Бразилії, у штаті, де більшість одержувачів паспорта — блондини з блакитними очима, вони вирішили зробити ще одну зупинку на пропозицію коханки.

— Їдьмо подивитися Вілу-Велю[17]. Кажуть, що це фантастична місцина.

Вони не здогадувалися про кошмар.

Не передчували пекла.

Не були готові до того, що на них чекало.

Спершу вони проїхали по різних фантастичних унікальних місцях, де щось уже пророчило, що в майбутньому ті будуть зруйновані ордами туристів, котрі мали на думці самі лише закупи та порівняння з принадами власного дому. Але манера, у якій кохана це сказала, не лишала місця для сумнівів: наприкінці фрази не стояв знак питання, це просто був спосіб поставити до відома.

Їдьмо подивитися Вілу-Велю, звичайно. Фантастичне місце. Геологічна пам’ятка з неймовірними природними скульптурами, висіченими вітром, які префектура найближчого міста намагалася за всяку ціну популяризувати, витрачаючи на це купу грошей. Усі знали, що Віла-Веля існує, однак деякі найнеобачніші потрапляли на пляж в одному найближчому до Ріо-де-Жанейро штаті, а інші визнавали, що воно цікаво, але дуже стомливо — їхати аж туди, де вона розташовувалася насправді.

ауло з його коханкою виявилися єдиними відвідувачами місцини й були вражені тим, як природі вдається створити келихи, черепах, верблюдів, чи, краще сказати, тим, як же ми вміємо все узагальнювати, навіть коли отой верблюд насправді здавався гранатом коханці та апельсином — йому. Зрештою, на противагу побаченому в Тіауанако, оці скульптури з пісковику надавалися до будь-якого тлумачення.

Звідти знов автостопом вони гайнули до найближчого міста. Кохана, знаючи, що вже невдовзі дістануться додому, вирішила — таки насправді все вирішувала вона, — що тієї ночі, уперше за багато тижнів, вони спатимуть у доброму готелі та їстимуть м’ясо на вечерю! М’ясо — одна з традиційних страв того регіону Бразилії, те, чого вони не куштували відтоді, як покинули Ла-Пас, бо ціна завжди здавалася непомірною.

Вони зареєструвались у нормальному готелі, прийняли душ, покохалися й спустились у вестибюль, плануючи запитати, де можна досхочу наїстися в ресторані типу рудізіу[18].

Поки чекали на адміністратора, підійшли двоє чоловіків і досить брутально зажадали вийти з ними з готелю. Обоє тримали руки в кишенях, ніби стискаючи зброю й воліючи не приховувати цього.

— Зберігаймо спокій, — сказала кохана, переконана, що це